— Він… спить. — Моторошний звук вихоплюється зі зруйнованих легенів Скота. Вона думає, він задихається, і тягнеться до дзвінка тривоги, потім помічає саркастичний блиск у його гарячкових очах й усвідомлює, що він або сміється, або намагається засміятись. — Спить… на стежці. Бік… високий… небо… — Його очі закочуються до стелі, й вона переконана, він хоче сказати, що його бік сягає до неба.

Скот хапається за кисневу маску на своїх грудях, але не може підняти її. Вона робить це за нього, поклавши її на його рот і ніс. Після кількох глибоких вдихів Скот знаком показує, щоб вона знову скинула маску Вона слухається, і на дуже короткий час — мабуть, не довший за одну хвилину — його голос стає більш чутним.

— Я ходив у Місячне Коло з літака, — каже він із виразом подиву. — Ніколи раніш не намагався робити щось подібне. Думав, що можу впасти, але дістався до Щасливого Пагорба, як і завжди. Знову вирушив туди з кабінки… в туалетній кімнаті аеропорту. І востаннє… із зеленої кімнати, перед самим читанням. А він усе був там. Друзяка Фредді. Він досі там.

Господи, він навіть дав ім’я цій потворі.

— Я не зміг дійти до озера, тоді з’їв кілька ягід… вони зазвичай допомагають, але…

Він не зміг закінчити фразу. Вона знову подає йому маску.

— Було запізно, — каже вона, поки він дихає. — Було надто пізно, чи не так? Ти з’їв їх після заходу сонця.

Він киває головою.

— І то було все, що ти міг зробити.

Він знову киває. Показує їй жестом, щоб знову скинула маску.

— Але ж ти був о’кей під час читання! — мовить вона. — За словами професора Міда, ти був збіса грандіозний.

Він усміхається. То була, мабуть, найсумніша усмішка, яку вона в нього будь-коли бачила.

— Роса, — сказав він. — Я злизав її з листя. Коли пішов туди востаннє… із зеленої кімнати. Думав, може…

— Ти подумав, вона може зцілювати. Як вода в озері.

Він каже так очима. Його очі не відриваються від неї.

— І тоді тобі стало краще. На короткий час?

— Так. На дуже короткий час. А тепер… — Він майже непомітним рухом сумно знизує плечима й відвертає голову вбік. Цього разу кашель трусить його більше, і вона з жахом помічає, що потік у трубках стає густо-червоним, насиченим. Він знову дотягується до її руки.

— Я заблукав у темряві, — шепоче він, — і ти мене знайшла.

— Скоте, не треба…

Він киває головою. Треба.