— Я хочу, щоб ви з ним побачилися, — каже він після хвилини, яка здалася їй неймовірно довгою. — І хочу, щоб він побачив вас. Він при тямі, але це може тривати недовго. Ходіть за мною.
Янцен іде дуже швидко. Він зупиняється біля кімнати медперсоналу, і медбрат, який сидить там на чергуванні, підіймає очі від журналу, що він його читав — «Сучасна ґеріатрія». Янцен розмовляє з ним. Розмова відбувається на низьких тонах, але на цьому поверсі дуже тихо, й Лізі виразно чує три слова, які промовляє медбрат. Вони жахають її.
— Він її чекає, — каже медбрат.
У далекому кінці коридору вона бачить двоє зачинених дверей, а над ними напис:
Ліворуч від дверей — зливальниця, де Янцен миє руки й наказує Лізі зробити те саме. На каталці, яка стоїть праворуч, лежать марлеві маски, рукавички з латексу в запечатаних пакетах, жовті торбинки з еластичного матеріалу, які вдягаються на черевики, в картонній коробці з написом НА ВСІ РОЗМІРИ, що надрукований збоку, й акуратний стосик зелених хірургічних халатів.
— Ізоляція, — каже вона. — О Йсусе, невже ви думаєте, мій чоловік підхопив клятущий вірус Андромеди?
Янцен вагається.
— Ми припускаємо, що може йтися про якусь екзотичну пневмонію, можливо, навіть пташиний грип, але ми не змогли точно визначити, що це, проте…
Він не закінчує фразу, схоже, не знає, як її закінчити, й Лізі допомагає йому:
— Проте воно добре йому дається взнаки. Як то кажуть.
— Маски буде достатньо, місіс Лендон, якщо, звичайно, у вас немає порізів. А я не помітив, щоб вони у вас…
— Не думаю, що мені слід турбуватися про порізи, і маски мені теж не треба. — Вона штовхає ліві двері, перш ніж він устигає заперечити. — Якщо це хвороба заразна, то я вже її підхопила.
Янцен заходить слідом за нею в палату Олтона, затуливши собі рот і ніс маскою із зеленої тканини.
7
У кінці коридору на п’ятому поверсі є лише чотири палати, але світиться екран тільки одного з телевізійних моніторів; лише в одній із палат лунає попискування лікарняної машинерії і м’яке безперервне шелестіння кисню, який сюди подається. Під цифрами жахливо швидкого пульсу — 178 — та жахливо низького кров’яного тиску — 79 на 44 мерехтять прізвище та ім’я: СКОТ ЛЕНДОН.
Двері до палати залишаються прочиненими. На них знак, який зображує оранжеве полум’я, перекреслене літерою X. Нижче яскравими червоними літерами написано: НІЯКОГО СВІТЛА, НІЯКИХ ІСКОР. Лізі не письменник, а тим більше, не поет, але в цих словах вона прочитує все, що їй треба знати про те, як усе закінчується; це ніби риска, підведена під її шлюбом, — так ви підкреслюєте рискою числа, які треба додати.
Скот, який покинув її зі своїм звичайним безсоромним криком: «Не журися, Лізі-пуся, я до тебе повернуся!» та ревінням ретро-року у виконанні «Вогненних і Чудових» («Флеймінґ Ґрувіз») на плеєрі його старенького «форда», тепер лежить, дивлячись на неї з білого, як молоко, обличчя. Живими здаються лише його очі, але вони надто гарячі. Вони палахкотять, як очі сови, що застрягла в димарі. Він лежить на боку. Вентилятор відсунуто від його ліжка, й вона бачить слиз на його трубці і знає
що є бактерії або мікроби, або й ті, й ті в цих зелених плювках, яких ніхто ніколи не зможе ідентифікувати, навіть під найліпшим електронним мікроскопом світу та всіма базами даних, які можна зібрати під поглядом цього неба.
— Привіт, Лізі…