Яке ж майбутнє готує нашій країні пан фон Тадден?

Недавно в Альсхаймі (земля Рейланд-Пфальц) після виступу депутатів НДП розгорілись гарячі суперечки. Щоб переконати своїх супротивників, прихильники НДП дали волю кулакам, галасуючи: «Бий їх до смерті! Жени їх геть! Ми примусимо їх танцювати на вістрі ножа, як це робили свого часу з євреями…»

Можливо, це просто епізод, безглуздий випадок?

У штутгартському ландтагу депутат від НДП в полеміці з прем"єр-міністром землі Баден-Вюртемберг Гансом Фільбінгером заявив: «Наші вимоги до уряду лишаються попередніми: Німеччина повинна бути об"єднана. Як і яким чином — це вже не так важливо». Зате інший депутат Кессельмайєр відверто заявив: «Ми — нація солдат, а почали боятися пострілу. Це ганьба! Невже нам так шкода розлучитися з дитячою іграшкою, яку ми називаємо демократією, і повести країну вперед твердим курсом?»

І коли Фільбінгер йому сказав: «Цей стиль нам добре відомий ще з тої пори, коли нам жилося не зовсім добре», — депутат НДП перебив його: «І все ж настане день, і ми змінимо вас».

Таку ж думку висловив днями глава окружної організації НДП Котціас: «Ми зачекаємо. Наш час настане!»

«Так, Мірбах розійшовся, — подумав Максиміліан. — Це відкрита війна».

Він сховав у папку рукопис оповідання «Кохання в березні», яке ніяк не міг закінчити. Це було безсюжетне оповідання, оповідь настрою, а належного настрою цього ранку не було. Писати йому не хотілося. Раптом у нього майнула думка, що його рішення поїхати на Грюнзее — це просто втеча від роботи. Так бувало зчаста, коли йому не писалось, він під будь-яким приводом залишав рукопис.

О цій порі вулиці Відня були майже вільні. Затримували лише світлофори на перехрестях. Виїхавши на Рінг[11], Фак наддав швидкості.

З Рінга Фак повернув на Маріахільферштрассе і помчав у напрямку до Західного вокзалу. Промайнули останні приміські садиби, і Максиміліан вибрався на автобан.

Із задоволенням слухав він, як вітер за шибками кабіни висвистує все пронизливіше й тонкіше, а обабіч вже не біжать, а миготять дерева — суцільне миготіння, наче смуги на екрані зіпсованого телевізора.

За чотири години він доїхав до Смундена.

За містечком Бадаусзее починався важкодоступний район Зальцкамергута. Дорога серпантином пішла вгору.

День стояв сонячний, і все було пронизано світлом. Тіні лежали короткі і різкі, вони здавалися майже чорними поряд із смарагдовою зеленню хвойних дерев.

Нижче розкинулися світло-зелені луки, а ще нижче, в долині, виднілося маленьке курортне містечко. А ось і озеро: Клопайнерзее чи Фельдзее? Тут їх стільки, що Фак, хоча й часто бував у Альпах, плутав їхні назви. Дуже вже вони схожі між собою.

Самотній білий трикутник вітрила посередині озера, здавалось, стояв на місці. Біля маленького причалу скупчились яхточки. Тут же, недалеко від озера, розташувався великий готель дещо химерної архітектури з куполоподібним дахом і чотирма наріжними фіолетовими вежами.

Місточки, що вели з берега до води, шезлонги під жовтогарячими тентами — все було порожнім, ніде ані душі.

Дорога понад лісом знову пішла вниз. Нагріта на сонці хвоя сильно пахла, а її голки блищали, як поліровані.

А ось нарешті і містечко Бадль Креуц — невеличке і затишне.

Проминувши місто, Фак зупинив машину біля дорожнього ресторану. Коли він виліз із машини, відчув, як немилосердно пече сонце. Взагалі тут, у горах, такої жари не буває, і тепер зрозуміло, чому довкола пусто, — всі поховались від спеки.