— Ну, а таксі ми знайдемо цього суботнього ранку? — поцікавився Клінген, оглядаючи привокзальну площу.

— В суботу це важко, власники таксі в ці дні теж відпочивають: адже пасажирів нема. Ми без валіз і швидше доберемося до центру на метро, — запропонувала Маргарет.

Проїхавши кілька станцій у метро, вони вийшли на Оксфорд-стріт — одну з найширших вулиць Лондона з розкішними універсальними магазинами. Тут їм пощастило взяти таксі, яке довезло їх до готелю Хілтона.

Минулого разу, — взимку, Лондон після Парижа видався Клаусу містом, у якому мало світла. Наперекір старій уяві про Англію як про туманний Альбіон, сьогодні небо було ясним, і світило сонце. Але старовинні закурені будинки поглинали сонячне проміння, і широкі красиві вулиці були темними та холодними. І все-таки цього літнього дня місто виглядало якось зовсім інакше. Сонце, як на півночі, було спокійне, лагідне, а зелень численних парків і скверів надавала вулицям святкового забарвлення.

Формальності в готелі відняли лише декілька хвилин. Йому і Маргарет відвели два сусідніх зручних номери, і вони домовились, що зустрінуться в холі завтра о десятій ранку.

Із номера Клінген подзвонив Мітчелу, і жіночий молодші голос відповів йому, що Мітчел удома, але зараз відпочиває. Не гаючи часу Клінген викликав по телефону таксі і спустився униз.

Виїхавши за місто, машина проминула старе англійське село. Ще здалеку Клінген побачив Біндзорський замок, що височів на взгір"ї. Невдовзі можна було розрізнити серед високих дерев дво-триповерхові будинки Віндзора.

Як не дивно, але вулиці цього маленького містечка були багатолюдніші, ніж вулиці Лондона. Мабуть, його мешканці і так почували себе наче на дачі і нікуди не виїжджали на вихідні дні. Справді, тут усе було чудове: і ставок, і красиві околиці…

Вони проминули школу Ітона, школу майбутніх прем"єр-міністрів, як її називали. Тут навчалися діти родовитих аристократів, принци і принцеси із тих країн, де монархія ще збереглася в тій чи іншій формі, ну, і, звичайно, нащадки місцевих багатіїв. Одразу ж за школою Ітона стояв будинок Мітчела Ескіна. Клаус розрахувався з водієм, вийшов із машини.

Він натиснув на дзвінок біля хвіртки. За низенькою загорожею виднівся великий квітник навколо будинку. Під вікнами росли яскраво-червоні троянди. У всьому тут відчувалась жіноча рука та гарний смак, і Клінген радів за друга, що він живе в такому місці і що його дружина — чудова господиня.

До хвіртки поспішала чорношкіра дівчина в барвистій блузі і чорній міні-спідничці, яка здавалася ще коротшою від того, що ноги у дівчини були затовсті. Раніше в Ескіна не було служниці. «Чи в його будинок я потрапив?» — подумав Клінген і запитав:

— Тут живе містер Ескін?

— Так, сер, — відповіла дівчина.

— Я можу його бачити?

— Як мені доповісти про вас, сер?

— Я — Клаус Клінген. Скажіть йому — Клаус Клінген, — повторив він, щоб вона запам"ятала його ім"я.

— Так, сер. — Вона зробила щось схоже на кніксен і подріботіла своїми товстенькими ніжками, взутими в легенькі полотняні туфлі на товстій підошві із спресованої пробки.

Служниця одразу ж повернулась, а за нею, боже, дійсно, в халаті, з люлькою в руках вискочив Мітчел.

— Клаус!

— Радий тебе бачити, Мітчел.