— Ви кому-небудь казали про це?
— Так. Комісару Клуте із Бадаусзее.
— Він приїжджав спеціально в цій справі?
— Напевне.
— Ну, спасибі, пане Ремаген. Радий був познайомитись із вами.
— До побачення.
«Максиміліан натис на стартер і вже за кілька секунд мчав до Грюнзее.
Справді, за спідометром до місця, де мешкав Шрот, було п"ятнадцять кілометрів.
На схилі, біля озера, на невеликому пагорбі стояв двоповерховий будинок. З обох боків до нього підступав ліс. У дворі серед зелені стояли господарські будови: хлів, літня кухня, гараж. Усе виглядало добротним і вміло доглянутим.
Фак під"їхав до будинку і зупинився.
Вибравшись із машини, він гукнув:
— Агов, господарю!
Ніхто не обізвався.
Максиміліан піднявся сходами і легенько штовхнув двері — вони тихо прочинились.
— Чи є тут хто-небудь? — знову запитав він. Жодної відповіді. Йому нічого не залишалось як увійти в дім.
У першій великій кімнаті нікого не було, в другій — теж, і тільки в третій він побачив бабусю. Вона в"язала, її поморщені, з синіми прожилками руки спритно снували блискучими спицями. Одне око у старої було затягнуте більмом, друге — підвернуте кудись вгору. Вона не звернула ніякої уваги на прибульця, але спиці в її руках завмерли.
— Здрастуйте, бабусю! Де я можу знайти господаря? — запитав Фак.
Стара притулила долоню до вуха, даючи зрозуміти, що вона погано чує.
— Я кажу: здрастуйте! Мені потрібний господар! — прокричав Максиміліан.
— Хазяїн… на… обході… — прошамкотіла стара беззубим ротом і махнула тремтячою рукою вбік, ніби вказувала напрям, де шукати Шрота.