— Ти ж збирався жити колективною творчою працею, забувся? Принаймні твої люди точно забули, це ж скільки поколінь ти їх водиш пустелею, га?.. За рахунок моїх екводотацій.

Зображає усмішку:

— Дякую, Ебе.

— А що як ми перестанемо вас утримувати, Женю? Повір, нам є куди подіти енергофінанси… на наших задвірках. Ти про це подумав?

— Не перестанете.

Ось тепер він усміхається щиро, від серця, мружиться, наче вдоволений кіт. І не квапиться пояснювати.

Нічого, мені не шкода запитати:

— Чому ти так вважаєш?

— Периферійні тобі не пояснили?

Дрібна шпилька, вона мені не дошкуляє. Він мусить відповісти: напевно ж таки придумав щось дієве і дотепне, а немає перед ким похвалитися, нема кому оцінити, нема з ким поділитися — для цього існую лише я. Самозакоханий, захланний і безкарний хлопак: самий його хронос, усередині якого ми зараз перебуваємо, його несамовито сповільнений урядовий час спалює до біса екво, я ж це точно знаю. Еженова молодість коштує мені чи не дорожче за весь плебс-квартал з усім його їдлом і одноразовим шматтям. А я бився над загадкою розщеплення еквопотоку: та він просто забирає частину його собі особисто, точнісінько як Іґар, коли зламав код, щоб украсти жалюгідних сім тисяч. Хлопчиська є хлопчиська.

Уперше за весь мій новий зупинений час згадую про Іґара.

Ясно, що той хлопчисько мені майже чужий, дарма що правнук, натомість із цим я практично не розлучався протягом усього життя, сперечався з ним, перевіряв на ньому кожну думку, незважаючи на те, що давно і надійно його поховав. Безпросвітні бовдури працюють усе-таки в цьому Периферійному відомстві: виманювали мене сюди, як на блешню, на бідолашного Іґара, хоча їм варто було лише натякнути, що Женько Крамер живий. І незле зберігся.

Хоча, з іншого боку, вони могли вирахувати. Не виключено, що все це їм навіщось потрібно — ефект несподіванки, моє, приховуване навіть від самого себе, безборонне здивування.

— Ебе, знаєш, у чому твоя головна помилка? — раптом стиха запитує Ежен.

— Недооцінив тебе?

Він пропускає іронію повз вуха:

— Ти вбудувався в систему. В ту, яку створили без тебе. Прийняв чужі правила, існуєш у чужих рамках. Ясна річ, тобі затісно. Всередині твого дурнуватого хроноса.

— Аж ніяк не дурнуватішого за твій.

— А от не варто порівнювати, — в його голосі проступає гнівливість. — Я ж то не вбудовувався. Я створив власну систему, сам нею розпоряджаюся, сам варіюю. Ви звикли вважати, що Світ-комуна — це сіра юрма, однорідна маса…

Пориваюся вгвинтити знущальну ремарку — «плебс-квартал», але Женько говорить занадто швидко і палко як на наш із ним час, і я відстаю, не встигаю.