Лишається тільки Ежен. Він дивиться зацікавлено, Женько Крамер, який щонайменше переймається долею окремо взятої людської піщинки. Йому просто хотілось би знати, чому в мене такий дивний вираз обличчя. Та врешті-решт спроможний же він бодай на щось — у власній вотчині, у своєму персональному світі!..
— Накажи, щоб вони його знайшли. Твої спецохоронці.
Женько округлює очі:
— Кого?
— Мого правнука, Іґара Суна, — карбую, щоб його пройняло, юного диктатора, з яким нам іще належить обговорювати долю світу; але згодом, дуже згодом. — Він тут. Я маю знати, що з ним. Це важливо.
Дідька лисого він розуміє, тому я повторюю:
— Мій правнук. Іґар Сун.
Промовивши його ім’я, раптом усвідомлюю всю безпідставність і безглуздість власних страхів. Чому ти вирішив, що з ним мало щось статися? З хлопчиськом, який цієї миті переймається, тьху, своєю біологічною сутністю стадної худоби. Не сумнівайся, йому набагато краще за тебе, за тебе, котрий обдурив біологію, а тому назавжди самотній стариган Ебенізер Сун.
Женько дістає мобільник. Він у нього тонкий, сріблястий, красива цяцька несамовито давніх часів. Цікаво, адже щоб віддавати за її допомогою накази, слід синхронізуватися: отже, його безпосередні підлеглі теж мають доступ — іноді — до урядового часу?..
Дивлячись на мене, уточнює:
— У вас із ним однакове прізвище?
— Зазвичай я кажу, що нічого не боюся; це не бравада і не страх відкрити слабке місце, це правда. Я сам — нічогісінько. Я боюся лише за дітей.
Коли вона зачиняла двері, фігурна картонка «Не турбувати» колихнулася, немов годинниковий маятник, і ще раз, і трошечки іще, поступово згасаючи, в’язнучи в застиглому часі. Та Віра все-таки торкнулася до картонки пальцем, зупиняючи щонайменший натяк на рух, на шурхіт, на все, здатне видати, що вона пішла. Ніби це втеча. Так, начебто я переховувалася від когось чи не сплатила рахунка.
Я й справді не розрахувалася. Та Сергій, мабуть, заплатив.
Коридор був напівтемний і несподівано довгий, на кілька дверей, а їй здавалося, що весь готель — маленький, компактний зсередини, мов японська скринька. Протилежна стіна була обклеєна шпалерами з ієрогліфами та журавлями-танцівниками, що одному з них обрізали голову і крило, перериваючись на двері. Над одвірком світилася маленька лампочка.
Віра ступила крок — і відсахнулася від прошаруділої повз неї тіні, на крок відступила, відчувши відведеним ліктем гладенькі двері; тихше, не треба різких рухів, кроків, стукоту. Ясна річ, не було жодної тіні, так собі, мій власний заблудлий страх. Це завжди дуже страшно: вийти з нерухомої вічності назовні, за двері.
Перша сходинка стиха рипнула під ногою. Друга м’яко напружилася під килимовим покриттям. На третю чомусь страшно було перенести всю свою вагу, тому Віра мацала її носком ноги, ніби поверхню холодної води, в яку навіщось потрібно ступити.
Треба. Необхідно. Гранична умова тривання життя.
Сергій усе-таки покликав її за собою. Зрозумівши, що не зможе повернутися в зупинений час їхнього щастя, знайшов єдину раду: вона мусить його наздогнати. Вдавшись до нелюдського зусилля — зрушити з мертвої точки, розгойдати, немов маятник мертвого годинника, примусити його знову вицокувати секунди. Запустити нехай не вічний, та все ж двигун звичайного людського життя, зчепленого з часом.
І тоді, можливо, ми ще зустрінемося.