— Я виростив нових людей, Ебе. Принципово нових. Спецохорона — це не просто армія, це квінтесенція ідеї Світу-комуни. Вони дивовижні хлопці, мої спецохоронці. Живуть на несамовитій швидкості і, головне, усвідомлюють, наскільки це чудово. Горять, як смолоскипи, по всій Кружині — і згорають в ім’я нашого світу, тому що це є найвища цінність і найвище щастя. Вам нічого цьому протиставити, і річ зовсім не в енергофінансах. Навіть якщо ваші периферійники розженуть, мов оглашенні, свій час, це не зарадить. Таку самопожертву, такі швидкості неможливо купити. Для цього потрібно, щоб виросло кілька поколінь із принципово інакшою системою цінностей…

— І з дуже, дуже неквапливим селекціонером.

Женько невдоволено поморщився:

— Перестань. Я просто мусив був це бачити. Переконатися, що мені вдалося.

— Женю, скільки тобі років? Абсолютних років?

Чомусь здається, що він мусив би замислитися, пригадуючи. Аж ні, відповідає відразу:

— Тридцять три. Вже майже тридцять чотири.

Йому й тоді було тридцять три. Хлопчисько. Наші суперечки, наші палкі дискусії про світобудову і її справедливість — для мене це було недавно, а для нього взагалі вчора, і року не минуло, якщо рахувати в абсолютних одиницях. Устигнути за цей нетривалий час цілком змінити платформу, опорну вісь, базові уявлення про добро і зло — і водночас не розчаруватися дощенту, а переконати себе в тому, що так і треба, що всі зміни гнучкі, несуттєві й необхідні… молодець, хороший хлопчик. Цікаво було б довідатися, наскільки в цій метаморфозі допоміг йому я. Уявний опонент, старий буркотун Ебенізер Сун.

Утім, коли наші дороги розійшлися, я був не такий уже й старий.

Отже, він ще й має армію. Як будь-який пристойний диктатор, ну-ну. Армія фанатиків, які спалюють життя на найвищих швидкостях — мої бідолашні екво! — і готових на все задля постійного драйву, свого робочого часу. І я не здивуюсь, якщо ці спецохоронці вже б’ють копитом, застоявшись на варті своєї Кружини. І позирають у бік наших задвірків.

— Периферійне відомство знає про твою спецохорону?

Ежен виписує в повітрі кистю руки непевну вісімку:

— Схоже, так. У них свої складні фахові стосунки, не бачу сенсу вникати.

А мене закликали, очевидно, для того, щоб я вник. І якимось чином вплинув на баланс сил… справді, якщо нашу з Крамером зустріч було заплановано, то вже напевно не заради старечої і тим більше юнацької ностальгії. Чорт, могли б мене краще поінформувати, замість того щоб гратись у свої багатоступеневі маніпуляції. Щось тут, однак, не грає, щось не те; виходить, Аластер Морлі з колегами були чудово поінформовані і про розшарування плебс-кварталу, і про розщеплення еквопотоку на потреби класового суспільства… стоп-стоп-стоп.

— А навіщо ти розщеплюєш еквопотік перед входом у накопичувач? Хіба не зручніше на виході?

Дивиться здивовано:

— Звісно, що на виході.

Отже, і це була підстава, мережеве інсценування для тебе особисто, впливовий старигане Ебенізере Сун. Якого вони воліли мати за ідіота.

Начхати. Я прийшов сюди, щоб забрати Іґара. І мені глибоко плювати на те, що собі планував Морлі з його Периферійним відомством, чого хотів від мене диктатор-хлопчак Ежен Крамер і чи зможуть вони коли-небудь домовитися. На спецохоронців, яких я фінансую, і на реальну щораз більшу загрозу плебс-кварталу теж начхати, я ще матиму час усе це обміркувати.

Але щодо Іґара я мушу залагодити справу негайно.