Віра збігла рештою шістьома сходинками, наче й справді пірнула в пекучо-холодну воду, — таке було сталося на морі: прийшла течія, вода за одну ніч схолола майже на десять градусів, усі в санаторії про це знали і ніхто не ліз купатися, і мама заборонила їй теж, та вона не повірила такій приголомшливій несправедливості — і перехопило дихання, прохромило крижаним і гострим, і залишалося тільки тріпотіти, гамселити по воді руками і ногами, відчайдушно намагаючись виплисти. Зачепила плечем одвірок, зашпортавшись поглядом об теж скаліченого, одноногого і однокрилого журавля. Вирвалася в хол і зупинилася, хапаючи ротом повітря.

Тут нікого не було: лише присунуті до стіни ширми, круглі пуфики, морські мушлі на стійці рецепції, за якими тріпотіло повітря, ніби силкувалося, та ніяк не могло сформуватись у повноцінну примару, тінь. У готельних холах мають висіти годинники, подумала Віра, неодмінно мають, адже потрібно відзначати поселення і від’їзд пожильців… у хостелі точно був годинник, автентичний, з фігуркою-танцівником… і в адміністративному корпусі нашого з мамою єдиного на всі часи санаторію…

Жодного годинника. Ніде.

Вона перетнула хол, ступаючи нечутно, немов попри ліжко зі сплячою людиною. Біля входу поглянула через плече: дівоча тінь за стійкою гойднулася, напівпрозора, примарна, і в русі знову зникла. Пискнув невловний для вуха, безмежно-високий ультразвук.

Віра вийшла з готелю.

Місто зустріло пронизливим холодом і щільною, матеріальною вогкістю — дощу не було, він був розчинений у повітрі, нависав, як пересторога, немов дамоклів меч. Можливо, в зупиненому часі саме так і буває; але ж я вирвалася назовні? Чи мій нерухомий час попрямував за мною, немов шлейф, оболонка, що зріднилася зі шкірою, герметична, непроникна?..

І людей зовсім не було, принаймні на перший погляд; щось точно сновигало навколо, занадто швидке, щоб його відстежити і тим більше розгледіти. Віра хоробро вийшла з-під арки — і, звісно ж, наштовхнулася, налетіла на невидиму перешкоду, що з цієї оказії окреслила ненадовго хисткі людські контури і вибухнула ультразвуковим скрекотанням. Нічого. Таке зі мною трапляється часто, вони повсякчас плутаються під ногами — набагато швидші, але занадто нахабні, а тому не здатні маневрувати, люди, і зрештою найввічливіше, що можна від них почути: «Бабцю, не гальмуй!»… то краще вже нерозбірливо, ніби прокручений на іншій швидкості диктофонний запис.

Не краще.

Десь цими вулицями ходить Сергій. Іде впевнено і швидко, у нього купа справ, цілей і зустрічей, його час бадьоро летить уперед; можливо, і навіть скоріш за все, він уже позакінчував і полагодив, що планував, і повертається до готелю, не здогадуючись, що йому тепер закрито туди дорогу… втім, зараз, коли я пішла, усе там стало як раніше, у звичному часі, спільному для всіх. Звісно, спершу ми розминемося, він побачить, що мене немає, і все зрозуміє, і зателефонує, і сам мене знайде. Головне — вийти зі ступору, повернутися у спільний з ним час.

Вона наддала ходи. Швидкість-час-відстань, вони ж взаємопов’язані, шкільна формула, простенька, навіть як на мене, гуманітарну дівчинку, котра так і не виросла, так і не зрозуміла нічого ні у фізиці, ні у житті. За швидкість зачепиться час і зрушиться, почне вистукувати трибами, рушить уперед. Не налетіти б лишень ні на кого з зустрічних, точніше, тільки б вони не налетіли на мене, яка повзе, либонь, ледве-ледве, майже нерухому, — але ж вони мене принаймні бачать. Я можу ще швидше, отак; бідолашна черепаха, хекаючи, долаючи кольки в боці, наздоганяє свого Ахілла.

Нічого не виходило. Фантомні тіні й далі сновигали довкола, не бажаючи проступати плоттю і перетворюватися на живих людей. Віра відступила до стіни — матеріальними були самі лише стіни і каміння, це місто міцно вросло у свій і будь-який час, йому це не шкодило — і перевела уривчасте дихання. Роззирнувшись навсібіч, за два кроки побачила арку, саме ту, що з-під неї вийшла, хоча хто його знає, у цьому місті аркові прогони кублилися рясними намистами і були схожі, немов коралі-близнюки. Там, над аркою, мабуть, була японська вивіска готелю?.. Віра не пам’ятала: за логікою, мусила би бути, але, здається, немає, жодної вивіски, ніяких вульгарних ієрогліфів, це місто більшість своїх скарбів ховало від випадкових туристів, як, скажімо, ту-таки «Склянку», орієнтуючись на поціновувачів, на тих, хто знає. Застиглий час нівелював швидкість, скасовував відстань. Безсенсовний забіг на місці.

Захотілося повернутися туди, під арку, до готелю. Там принаймні спокійно і тихо. І ширма, і мушлі, і кругле ліжко…

Віра прикусила губу. Так не можна. Розгойдати, запустити, повернутися у теперішнє, у життя. Якщо поки не вдається, то, мабуть, тому, що я намагаюся йти без жодної мети, а тому і без сенсу. Отже, я мушу вигадати щось схоже на ціль.

Насамперед зрозуміти, який сьогодні день. Коли ми зупинили час, була субота, я пам’ятаю, я так і зосталася в тій суботі, а Сергій вийшов із неї, наче з кімнати… чи для нього вже настала після ночі неділя?.. А Машенька телефонувала мені, повернувшись додому. Себто, для них усіх, які живуть у спільному часі, настав щонайменше понеділок, фестиваль завершився, всі поїхали звідси… І Сергій?!

Віра безпорадно крутнулася на місці. Як довідатися, в кого запитати? Про те, щоб заговорити до когось із цих людей, майже невидимих, які стрімко пролітали повз, не могло бути й мови. Де, перебуваючи в місті, можна побачити дату?.. Вдома вона, якщо раптом забувала число, а воно навіщось було потрібне, просто вмикала телевізор і клацала канали, аж поки натрапляла на якісь новини; з інших причин вона його, власне, взагалі не вмикала… Та я ж не вдома. Де можна ще?.. в газеті, мабуть. Тут же виходять щоденні газети.

От би лишень дістатися до кіоску. Швидкість-час-відстань. Якщо котрась із величин дорівнює нулю, я, звісно ж, нікуди не дійду.

Але ж вийти з готелю мені вдалося?..

Вона ступила крок, другий, третій, болісно видивляючись бруківку під ногами, слизьку, лаковано-блискучу: стала на помітний, надщерблений камінь, переступила, озирнулася, упевнюючись, що він залишився позаду. А зараз ось кам’яна кладка з давнім написом, що проступає з-під тиньку: так у цьому місті консервували час, виставляючи старовину на загальний огляд, немов заспиртований експонат у пробірці… Попри напис теж вдалося пройти, отже, час усе-таки рухався, не був такий уже безнадійно мертвий. Поки Віра дивилася в стіну, не наважуючись випустити її з поля зору — блимне, зникне, знову знущально опиниться поряд? — хтось добряче штурхнув її під лікоть і відсахнувся, пташиною мовою цвірінькнувши «перепрошую». Коли вона озирнулася, він, звісно, був далеко: розмита, але все-таки досяжна для погляду квадратна постать у синьому плащі.

Віра рушила сміливіше; кіоск мав бути на розі, вона вигадала це собі так переконливо, ніби пригадала. Там, де вузька вуличка вливалася дугою в центральний проспект, єдину на все місто пряму і широку дорогу, вздовж якої росли великі дерева, мала би стояти хатинка, всі грані якої обкладено глянсовими обличчями політиків та зірок. Треба попросити сьогоднішню місцеву газету, як вона називається? — Скуркіс казав, а я забула, — байдуже, просто попросити сьогоднішню газету. Там, напевно, написано про фестиваль, цікаво буде прочитати. Могли написати про Берштейна, і про ту дівчинку-поетесу, Арну, і вже точно про Андрія Марковича…

Вулиця закінчилася, утворивши з проспектом гострий неправильний кут. Жодного кіоску тут не було.