Обговорювати накази не можна. Але ніхто не казав, що їх не можна обмірковувати, надто якщо маєш на це час. Бісовий огром часу.

Двері нарешті зачинилися, тепер я не зможу опинитися всередині, не зіжмакавши цих дверей, а заодно, якщо комусь не поталанить, кількоро комунальних баняків. Розминаючи ноги, походжаю туди-сюди: безсенсовна руханина. Ні, не можу второпати. Якого — я мушу чекати під дверима?!..

Бозна-скільки.

Час, дорогоцінний час, який не заповнити нічим, окрім дурнуватих думок. Перша: здриснути кудись, пожерти, шпокнути шпитальну дівку, ти встигнеш, Блискавко, тут уже однак не буде швидко. І друга: не смій, ти вже заледве був не спалився, не спустив усе до бісової матері. Ні, ризикувати не варто, можна лише стирчати тут і чекати, чекати, чекати…

У повітрі висить, чорти її батька знають, звідки вона взялася — з карниза? — одна-єдина крапля, я хапаю її в жменю, недостиснувши пальців, потім розтискаю руку, а крапля так і висить, повільно, дуже повільно падаючи вниз. Підставляю долоню і прибираю останньої миті: бавлюся, мов дім-садківський хлопчисько. Чекаю.

Пригадую нашу Базу. Як нас там школили, не даючи ані секунди вільного часу: скелелазіння і кроси, єдиноборства і стрільба, і коротка перерва, щоб пожерти, і знову біг по перетятій місцевості у повному спорядженні… Пригадую Грома.

Як ми стояли тоді з ним у дім-садку під дощем, перший мій раз у спецохоронному часі. Яке це було дике, ні з чим не порівнюване щастя. І я думав, що так тепер буде завжди. А потім — адже він зрадив мене, мій учитель Грім, відвернувся, забув. А я так чекав, розпливаючись шмарклею в комунальному часі, що саме він прийде по мене, витягне, як тоді зі стіни, порятує. Але прийшли інші і зажадали від мене такого, чого я досі й уявити собі не міг.

Мені здавалося, що найстрашніше — гнити з комуналами в їхньому часі. Та з’ясувалося, перебувати в спецохоронному, озброївшись своєю неперевершеною блискавичністю, і не мати змоги бодай рушити з місця — значно страшніше. Мабуть, слід було погодитися, коли вони запропонували мене сповільнити; ця думка найбільш ідіотська і моторошна з усіх, що в мене виникали. Від самого лише факту — я, Блискавка, міг таке подумати?! — мене починає тіпати.

Якби він бодай поговорив зі мною зараз, Грім. Але він, звісно ж, геть забув про моє існування.

Спливає час, і комунальний, і спецохоронний теж, і хочеться жерти, і не лише; щоб випорожнитися, відступаю до стіни, і струмінь пробиває в ній лунку, немов у снігу чи в піску, пусте, ліквідатори приберуть за мною, — та гайнути у дім-стіл усе-таки не наважуюсь, а жерти хочеться дедалі дужче, вже геть нестерпно. Минають, здається, години, а може, і дні, я нічого вже не знаю, так швидко і порожньо блимає мій час… спливає життя.

Аж раптом мене пронизує здогад.

Вони й не чекають, що він вийде звідти, мій віп. Не такі вони телепні, ті, що віддають накази, аби покинути без охорони гостя у дім-базарі й чекати, що він упорається самостійно. Це однаково що тобі наказали ліквідувати його, Блискавко, міг би й раніше второпати.

Чорт, ніколи досі не ліквідовував живих людей.

А його дівка? Руде дівчисько з переляканими очиськами? — стосовно неї я не отримував ніяких наказів, жодних інструкцій… і не допер вчасно запитати, чи моє це діло.

Мобільник мовчить, отже, так і треба. Я мушу діяти і вирішувати самостійно.

І я вирішую. Якщо він ніколи — а швидше за все таки ніколи, цей шмаркач не має жоднісінького шансу — не вийде звідти, то який сенс чекати? Гибіти дурно, гайнуючи свій робочий час?

Логічно буде ввійти і перевірити.

Хочеться відчинити їх копняком, жалюгідні двері дім-базару, зім’явши під три чорти і розтрощивши на друзки, та я жду, поки хто-небудь їх відчинить, чекаю цілу вічність і таки дочікуюся. Пропускаю компанію комуналів, аж поки не зникає складка на останній товстій потилиці, і прослизаю досередини.

Я ніколи тут досі не був — у робочому часі, ліквідаторові тут нема чого робити, я вже казав. І від того, що я бачу, нападає дикий регіт; попри моторошні порожні години на чатах, попри все. Ніколи, за все моє життя, я не бачиш нічого всцикотнішого за комуналів у дім-базарі.

Як вони лементують, перекошуючи від краю до краю фізіономії і повільно роззявляючи пельки, як між зубами висолоплюються язики і зависає фонтанчиками слина. Як поступово стискаються їхні пальці — спершу на гачки, потім на кілечко і, нарешті, в п’ястук. Як, надумавши підвестися, вони довго розгойдуються на півзігнутих. Як смішно здіймаються в повітря на одній нозі, приміряючись зацідити підбором у чиюсь задерту пику на підлозі…