— Я знаю. Блискавко, ти маєш його ліквідувати.

— Що?

Наказ не перепитують, не уточнюють і тим більше в ньому не сумніваються. Але Грім не наказує. У нього такий голос, ніби він… не знаю навіть, просить у мене вибачення?..

— Убити його. Слід було це зробити відразу, щойно він вийшов з дім-уряду. Але можна й зараз. Він не повинен повернутися на задвірки.

Отже, я вгадав. Переплутав об’єкти, але здогадався про головне.

А спецохорона? — міг би запитати я. Їх же двоє, а я сам, і я в сірому, не озброєний нічим, крім ліквіда. Гаразд, Громе, — міг би сказати я, ні про що не питаючи, і виконати наказ, і нарешті вирости в його очах. Але я не роблю ні те, ні те. Не виказую слабкості — але і не мовчу.

— Чому?

І Грім пояснює. Бо я не чужий йому, бо він обрав мене, бо я маю право знати:

— Інакше — все. Він перекриє еквопотік, і нам доведеться терпіти Крамера до скону… до його скону, — крізь зуби Грім цідить страшнючу лайку, і м’який голос робиться моторошним. — Я покладаюся на тебе, Блискавко. Я висилаю ще людей із Кружини, але… вони не встигнуть.

Я це і сам розумію.

— Громе, я впораюся.

Уся наша розмова триває на ходу, на швидкості, покликаній скоротити відстань; час не на моєму боці, він узагалі усунувся, став чужий, наш робочий час. До того ж я змушений тримати дистанцію, щоб спецохорона не виявила мене раніше, ніж я зможу завдати удару. Про те, що станеться зі мною потім, я не думаю. Воно не має значення — ніяке потім.

Стариган майже біжить, недоладний живий мрець; спецохоронці дріботять слідом, старанно намагаючись не збитися з його ритму. Якби ж я мав зброю. Але радіус ліквіда у такій ситуації просто сміховинний, простіше буде, мабуть, вбити його голіруч… ось лише спершу зрозуміти, як нейтралізувати цих двох… я придумаю, Громе, я зможу.

Але ж я ніколи досі не ліквідовував живих людей. Здається, я вже це казав; тьху, та хіба не все одно.

Аж раптом я розумію, куди вони прямують.

Вони ж повторюють мій нещодавній шлях, поворот за поворотом, крок за кроком… тут могли б зрізати кут, але не доперли, втім, байдуже. Вони йдуть у дім-базар.

Де вбивають зараз іншого гостя на ймення Сун. Цікаво, на задвірках це що-небудь означає — коли двоє мають одне й те ж ім’я?..

Розвивати цю думку ніколи. Вони прийшли.

Вони вдираються у дім-базар, не переймаючись тим, щоб їх не помітили, тріски з колишніх дверей розлітаються віялом, і спецохоронці пропускають віпа у вишкірений уламками отвір, прикриваючи обабіч, позбавляючи мене щонайменшого шансу: це професійне, навряд чи вони здогадуються про мій наказ, хоча відкидати таку ймовірність не можна. Вичікую секунду і вдираюся за ними, збиваючи з ніг якихось комуналів. Пусте, для дім-базару нормально, коли когось там збивають з ніг.

Заходжу.