Жодна жива душа у світі не називає мене «Ебом». А йому я колись був дозволив сам. Навіть не дозволив — примусив, заганяючи копняками всередину юнацької підсвідомості його вічне викання і опущені очі. Який сором’язливий, чистий, хороший був хлопчик. Що робить з людьми влада. Урядовий час, тьху.

— Ні, звісно. Це народне.

— У вас там ще залишився народ?

— На рівні інформаційної структури — ще й який. До того ж структури доволі складної, здатної самоорганізовуватися. Народ — це ж не конче натовп. А в тебе? Як у нього життя, у твого «за руки візьмемось, брати»? «Разом нас багато, нас не подолати»? Діє?

— Ще й як. Уже скільки поколінь поспіль.

— Тобі, мабуть, непогано видно. Як вони змінюють одне одного.

Він стинає плечима; я знову дряпнув його, влучив у вразливе місце.

— Звісно. На кого я міг усе це покинути? Мій Світ-комуну? У тебе, Ебе, ніколи не було навіть власної контори з п’яти осіб, не те що свого світу. Звик працювати зі схемами, а не з людьми, от і корчиш із себе голос сумління… Годі, набридло вже.

Його досі прозорі, чисті сірі очі зараз прищурені, злі. Я раптом розумію, що всі ці роки — скільки ж це і для нього минуло абсолютних років?.. чи все-таки місяців? — він подумки дискутував зі мною, точнісінько як я з ним. Це я, Ебенізер Сун, був його внутрішнім голосом, його червоточиною, сумнівом щодо власної правоти. Водночас він, на відміну від мене, напевно знав, що ми обидва живі і ще можемо зустрітися — рано чи пізно.

— Добре, не буду. Розкажи мені про Периферійне відомство.

Махає рукою:

— Нецікаво. Звичайна спецслужба, побічний ефект вашого страху. Пильнують. Бережуть. Засекречені ого-го як, коли навіть ти про них не знаєш. Трохи заважають жити, але не смертельно, я звик.

— Цей Морлі — хіба не ти його підіслав?

Еженові брови здіймаються дашком:

— Іще чого. Просто коли вони притягли тебе сюди, хоч не знаю навіщо, то мені захотілося тебе побачити. Їх, периферійних, легко використовувати для дрібних послуг.

— А тобі навіщо?

Я, звісно, і сам знаю відповідь. Він, хлопчисько, який зумів зберегти свій головний козир — молодість, усього лише хотів на мене подивитися. Переконатися, що я старий, що здав ще більше від нашої останньої зустрічі. А отже, програв, не зумів захистити найголовнішого — свого часу. Йому навіщось страх як потрібне, моєму Женькові, підтвердження його і так безумовної правоти.

— Та так… Мені, Ебе, нічого від тебе не потрібно.

— Справді? А мої екво?

Усе-таки я дуже добре його знаю, а він прожив не так багато абсолютного часу, щоб по-справжньому змінитися. Я чудово знаю всі його больові точки, і не шкодить штурхнути зайвий раз, дати репана знахабнілому шмаркачеві: