Звісно, він ще не доїхав — але вже перебував в історичному центрі, і пройтися ранковим містом у кожному разі було приємніше, ніж плентатися в маршрутці; вона, до речі, так і стояла, вочевидь там досі з’ясовували, хто чого не передав. Богдан пішов геть по слизькуватій мокрій бруківці; вночі все-таки був дощ, як же без дощу в цьому місті? Зараз нібито не крапало, але в повітрі висіла щільна волога, і сонця, нашого єдиного абсолютного (?) часового орієнтира, на небі не виднілось і близько.

Зате, поглянувши з синоптичною метою вгору, Богдан угледів годинник. В історичному центрі взагалі було повно годинникових циферблатів, вбудованих у куполи та вежі, старовинних, добротних, з кованими римськими цифрами. Цей, просто над головою, показував близько восьмої, з поправкою на перспективу. Не так уже й рано. Пора б наддати ходи, перша пара починається о пів на дев’яту, а універ ще, здається, далеченько… Богдан на мить зупинився, намагаючись точніше зорієнтуватися на місцевості: як же ганебно він знав місто. Собор з годинником за відправну точку не годився, в центрі бісове шобло таких соборів… інша річ — готель. Добре, що його видно звідси.

Готель йому подобався, і то була ще одна ганьба, принаймні перед просунутою Лесьчиною компанією, де цю будівлю ненавиділи палко, з насолодою, зі смаком; фізикам на курсі було, звісно ж, байдуже. А йому, Богданові, готель видавався спільником, таким самісіньким чужинцем у древньому претензійному місті, як і він сам. І до того ж добре правив за орієнтир.

Щоб потрапити до універу, готель залишаємо по ліву руку; тільки слід підійти ближче, на прилеглу вулицю — в цьому місті не було нічого паралельно-перпендикулярного, і будь-яка сусідня завиграшки могла завести по кривій мало не в протилежний бік. Богдан рушив уперед, не спускаючи з очей з металево-скляної висотки, що всі її східні вікна блищали, відбиваючи все-таки невидиме за щільними хмарами сонце. На верхівці готелю, до речі, теж був годинник, електронний, найточніший у місті, налаштований за еталонним світовим часом, — але зараз він, незважаючи на погоду, відсвічував так, що розібрати цифри було неможливо.

— Чи не скажете, котра година?

Запитала дівчина. Чорненька невисока дівчина в легкій курточці з піднятим коміром, крізь який була навіщось заселена біло-зелена стрічка. Чому б дівчиськові не роззирнутись і не пошукати годинник навколо, не зрозуміло; мабуть, це Богдана й здивувало — а може, все-таки стрічка, чи то політичного, чи то корпоративного штабу, чи щось інше?..

Так. Вона рухалася цілком нормально, в його часі. І говорила швидко, тонким напівдитячим голоском.

Богдан задер голову, шукаючи циферблат, але собор уже був позаду і годинник злипся у перспективі на нечитабельний еліпс. Зате електронний прямокутник на верхівці готелю, затулений від сонця власною щільною хмарою, висвітив зелені цифри, і Богдан озвучив:

— Сьома година п’ятдесят дев’ять…

Цифри блимнули.

Богдан опустив голову і побачив дівчачу усмішку. Недоречну, несвоєчасну.

А потім його штовхнуло в груди, неболючо і нестрашно, але швидко, дуже швидко, аж він нічого не встиг второпати і вдіяти, а лише здивувався з неозорої глибочини свого часу: ти ба.

Вдарився потилицею об каміння бруківки.

У раптовому небі, танцюючи, кружеляли по колу вузькі стіни, башточки і куполи, в них, як у рамі, клубочилися сизі хмари, схожі на дим, і повільно підсвічуючи та забарвлюючи весь простір, розпливалися смугами яскраво-оранжеві прожилки вогню.

Це було навіть красиво.