— Де?

Це вже скидалося на подобу осмисленої розмови, сповільнений донезмоги пінг-понг, скажімо, десь на Місяці, в умовах малої гравітації. Та запитання, де вона навчається, знову поставило дівчину в глухий кут, підвісило, наче матрицю глючного айфону. Дівчина дивилася й повільно лупала віями, нафарбованими тією тушшю, що в рекламі робить їх довгими і густими, а в житті склеює товстими кошлатими патичками: ні, раніше Богдан не завважив би, але зараз у нього було занадто багато часу. Ворухнулася коротенька губа, але жодного слова не вилетіло; потім знову, і нарешті, з третьої спроби дівчина хрипко вимовила:

— В універі. На фіііізиці.

Богдан устиг подумати, що насправді в неї, мабуть, дуже тоненький, писклявий, майже дитячий голосок.

— На якому курсі?

Обмізкувала. Дійшло:

— На першому.

— Ні фіга собі.

Він був переконаний, що ніколи досі її не бачив. Запхнули по блату на факультет, перше заняття проспала, потім сусідки в гуртязі розповіли, що поки що можна й не ходити, потім поїхала додому на вихідні… ну, чи захворіла, а може, просто собі завіялася погуляти наостанок із подружками, які не вступили, чи з цим її гіпотетичним хлопцем, дарувальником айфону. Було би смішно запитувати в такої, як там справи з модулем. Навіть якби ми з нею перебували в одному часі.

Зрештою, час має не таке вже й вирішальне значення. Є безліч інших параметрів і величин, які так само унеможливлюють взаєморозуміння і гарантують людську самотність.

На жаб’ячому личку випадкової однокашниці нарешті завис вираз зацікавлення і готовності продовжувати флірт, а його, Богдана, враз охопила смертельна нудьга, опосіла нездоланна, мутна туга. Експеримент показав занадто очікувані результати, та й не було ніякого експерименту, а так, спроба відволіктися, забути.

Хрипкуватий голос Арни, її калейдоскопічний час — і власна незавидна роль хлопчика під рукою, оплаченого, як і всі решта, її французьким чоловіком, тьху.

Амбітні дурниці у віконці файлу на здохлому моніторі; до речі, ноут напевно можна ввімкнути десь тут на підзарядку, є ж у поїздах розетки — але толку? — жовтороті надії і безглузді мрії, що їх з особливим цинізмом прибито реальністю.

І цілковита відсутність сенсу.

Потяг заледве волочився, Богдан би й пішки, певно, дійшов по шпалах удвічі швидше — але ж Арнині поїзди літали разом із нею, хоч яке це має значення? Не надійся зрозуміти щось у часі, лузер і йолоп. Клей он, якщо бажаєш, сповільнених дуреп, єдиний спосіб убити час. Древній конструктивний підхід: убивати все, що ти не в змозі збагнути.

Дівчинка дивилася. Тільки-но почала чекати, що ж він іще скаже. Мине чимало часу, перш ніж вона почухається занепокоїтися, чому ж він мовчить.

Богдан зник. Атож, саме на це, либонь, і скидалось як на її погляд: щойно сидів тут, навпроти — аж раптом щез, випарувався, наче його й не було. Чи то вона кліпнула, чи то на півсекунди перевела погляд на вікно, чи то відволіклась почухати прищик на нозі, а йому вистачило цього розлогого відтинку часу, щоб підвестися, не прощаючись, опертися долонями на горішні полиці, підтягтися, зависнути, підібрати під себе ноги і випростатись у себе на матраці, головою до ноута. Оце зараз, напевно, її дурненькі очиська поступово округлюються, а звивини поволі починають ворушитися, розшолопуючи, де він подівся і як таке можливо. А мені пофіг. Я хочу спати.

Але спати він насправді не хотів і провалявся чортзна-скільки, вовтузячись, як перевернутий на спину жук, силкуючись утекти кудись у паралельний вимір від в’язкого трясовиння нудьги. І повільно, мов надокучлива мушва, роїлися навколо формули, знущально прості і несамовито красиві, і треба було впіймати, записати, зробити видатне відкриття, та добре вже, бодай якесь, на яке я в принципі здатен, якщо, звісно… Швидкість, час, відстань. Така струнка і непорушна взаємна залежність між ними, яка раптом — та де раптом, я й гадки не маю, коли і як це сталося — взяла і перестала бути…

Тітка-провідниця викрикувала противним голосом назву його міста, це місто Богдан, виявляється, все життя ненавидів, а зараз ще і в її тоскному виконанні, схожому на завивання… Рвучко сів на полиці, вдарившись головою — плацкарт — схоже, приїхали, а він проспав, і тітка репетувала щось образливе особисто йому, і як же ж бридко, коли зранку не встигаєш умитись і почистити зуби…

Не встигаю?.. Прогальмував? Сповільнився, як усі?