Звісно, він розраховував ще раз її побачити. Де-небудь у холі чи біля готельної парковки: спортивний автомобіль, букет на капоті, маленька Арна стоїть навшпиньках, обіймаючи великого літнього француза, схожого на Депардье… фігня якась. Він може бути який завгодно, той її Тьєрі. Немає жодного значення, який він, і навіть не цікаво ні трішки.

Богдан вийшов надвір, на курне сонце і спеку; осінь, і яке в нас, цікаво, число?.. він давно вже збився рахувати дні, і за весь цей час у полі зору так і не опинився жоден календар. Більше того: коротко реготнувши, Богдан констатував, що також гадки не має, яке це місто.

Але щодо плану дій усе було чітко. Знайти вокзал, узяти квиток і поїхати додому. Він почав втілювати план у життя тут же, негайно, не зволікаючи, як устиг звикнути, подорожуючи з Арною та її кадаврами. Запитав дорогу в тітки, яка пропливала повз, пухкої, сповільненої; тітка промовчала і, зо два рази марно повторивши запитання, Богдан рушив далі, вловивши боковим зором, що вона лише зараз нарешті почала здивовано на нього витріщатися. Такий же фокус стався і з наступними перехожими, молодою парою: ці роздуплилися й перезирнулися вже аж тоді, коли Богдан втратив надію дістати від них бодай якусь відповідь і пішов далі, — не повертатися ж.

Треба сповільнитися, збагнув він, ото й усе, легко, руйнувати — не будувати, гальмувати — не розганяти, трохи інерції — і стану як усі нормальні люди… Тим часом вокзал виник на шляху сам собою: точно, Костик же розповідав, що це місто, по суті, одна довга вулиця від вокзалу до заводу, на якій зосереджена вся цивілізація… з’ясувалося, що він звідси родом, Костик, то що ж це все-таки за місто, він же казав?.. Так і не пригадавши, Богдан нахилився до віконечка каси. Повільно, ще повільніше, так повільно, як тільки міг, назвав кінцевий пункт.

— Відходить за хвилину, — протяжно, на басах, проспівала касова білявка. — Я можу пробити, але ж ви не встигнете…

Богданові стало смішно.

На горішній плацкартній полиці зійшло майже щастя. Я вільний, немов птах у небі. Я був вільний завжди, я будь-якої миті міг отак ось піти, поїхати, позбутися тягаря, покинути все божевілля останніх днів — місяців, років? — за кадром життя, бо мені не надто вже й хотілося. І ось прошу — взяв і зробив, як хотів. І ніхто не зміг мене втримати…

Та й кому ти потрібен.

Остання думка була зайва, підла, занадто швидка, щоб він встиг прищемити їй хвоста. На нижній полиці сиділа дівчинка, просто якась собі дівчинка, просто з короткою стрижкою, і хибне впізнавання теж проскочило швидше, ніж вдалося його викрити, висміяти, знецінити. Дівчина вийняла айфон, устромила навушники. Загальмована й перед тим, вона занурилася в геть уже стояче, немов желе, багновище мертвого часу, гидко дивитися, надто згори, у спотвореній, приплюснутій перспективі.

Добре; Богдан дістав ноутбук.

Пововтузився на полиці, вмощуючись якщо не зручніше, то принаймні стерпно, щоб не боляче впиралися лікті й не крутило поперек. В принципі, пролежавши чортзна-скільки без роботи, старий акумулятор мав би розрядитися вщент; але, хоч як це дивно, нічого, пішов завантажуватися. Звісно, не варто було сподіватися більше ніж на п’ятнадцять хвилин роботи — але ті-таки п’ятнадцять хвилин, тепер він це знав, були вічністю, морем, колосальним ресурсом: дуже багато можна встигнути.

Проте з’ясувалося, що встигати нічого.

Потяг вистукував, гойдав і потрушував, переконливо задаючи свій універсальний, стандартний для всіх ритм, а Богдан витріщався в монітор — і марно намагався синхронізуватися з самим собою, колишнім, зовсім недавнім. Чужим, ледь здивованим поглядом сканував він записи, саме ті, з якими розраховував, припустімо, не відразу на нобелівку, але вже напевно планував відіслати їх на міжнародний конкурс за єльською програмою (роздруківка у вестибулі на дошці оголошень), і щоб усіх вразити, і щоб відразу почалося прекрасне майбутнє — чи стажування на тамтешній кафедрі, чи іменна стипендія, хіба не однаково що; головне — щоби зрозуміли. Нарешті опинитися в закритому, немов таємна ложа, колі однодумців, яке існує не знати де, але ж таки мусить існувати!..

Мусить, мови нема. Але ж до чого тут ти?

Він читав по діагоналі, на кілька положень уперед, і впадали в око грубезні помилки, зародки хибних ланцюжків умовиводів, що вели в нікуди. Яке ж я все-таки був гальмо. Як повільно, грузько, а отже, безплідно міркував; єдине, що працювало швидше, ніж треба, летіло попереду паротяга, — то це непомірна самовпевненість і зарозумілість, почуття власної важливості — ПВВ, величина не строго фізична, але така, що заповнює собою будь-які площі та об’єми. Тепер я таки перегнав цю ліниву субстанцію, тепер таки бачу, як є насправді… а користі?

Це вже точно не про мене: я випередив свій час. Навіть зараз, коли я справді, по-чесному, його випередив, — але ж не з власної волі, а так, причепом, п’ятим колесом, відерцем, що тарабанить на бампері. Та більше мене нема кому тягти за собою, і пора попуститися, збавити оберти, стати як усі. Тим більше — ось тобі доказ на старому мерехтливому моніторі — ти такий і є. Корисно вчасно довідатися.

Ноутбук видав останнє китайське попередження про гібернацію, блимнув і негайно згас, ховаючи амбіції молодого талановитого фізика, невизнаного генія, блін. Богдан би висловився жорсткіше; останнє, що тепер залишалося, — не жаліти себе, припечатати якнайпринизливіше і дошкульніше, зате принаймні чесно. Поки я не остаточно здувся, поки ще тримаю час.

А що, до декого, кажуть, і до сороківки не доходить; а там уже професура, академія, лауреатство, і жоден пес не гавкне. Час — це ресурс, навіть якщо вкладено його в таку порожню і нікчемну матерію, як вік. Але ти і цього не маєш. Лише поступове, непомітне під стукіт коліс — тук-тук, тук-тук, цок-цок, — зниження темпу, чужого, не потрібного нікому, а тобі самому й поготів.

Дівчинка на нижній полиці так і висіла в айфоні, схожа на акваріумну жабу. Навпроти неї внизу хтось дрихнув, і не хотілося туди злазити — немов у затхлу воду стоячої водойми, наповнену суспензією донного мулу і бульок на поверхні. Я теж раніше так жив. І житиму — щойно повернусь у початкову позицію, у природний свій час — саме так. І, можливо, колись — час же лікує — знову повірю в свою невизнану геніальність. Може, варто записати, поки не забув?.. але ж ноутбук розрядився.

А спуститися все-таки треба, не терпіти ж. Богдан оперся долонями на краї горішніх полиць, завис, ледь погойдуючись, зіскочив і вийшов з умовного плацкартного купе. Відчув запізнілим враженням, начебто щось тверде вдарило об тильний бік долоні, мабуть, зачепив і посунув, зістрибуючи, ноутбук, але через таку фігню Богдан вирішив не повертатися.