— Поговорити.

Іґар запитально дивиться на мене, і я киваю: так, звісно, це саме те, що нам потрібно, — поговорити, поставити запитання, хоча це й не обов’язково. Влитися в Світ-комуну, зрозуміти його, стати своїми можливо лише так — через особистий вербальний контакт, інакше кажучи, через бесіду, розмову, спілкування. Ми з Іґарем обмінюємося місткими, немов заповнені до останнього кілобайта носії, поглядами обопільного розуміння.

— Де це?

Вона пояснює.

Але ми все-таки знаходимо потрібне місце не відразу, збившись з дороги, заблукавши. Іґар навіть починає хвилюватися, смішний, — а для мене це просто пригода, яскрава, п’янка! Дивовижно, що можна отак ось іти, просто йти ногами по дорозі серед стін із вікнами та дверима, що здіймаються обабіч! — і весь час звертати, і забрести невідь куди, і щоб попереду лежало розсипище варіантів, куди то ще звернути… Сміюся, згадуючи квести Загального простору, жалюгідну імітацію, гру в піддавки з навігатором, вбудованим у капсулу. Я ладна скільки завгодно блукати отак; але Іґар нервується, а назустріч ідуть якісь люди, незнайомі, приязні, рідні, вони можуть знати.

Підбігаю підстрибом:

— А чи не скажете, як пройти в дім-бесіду?

Троє хлопців сміються, ніби я запитала невідь про що. Хміліючи від власної сміливості, від азарту шукання, від Світу-комуни! — я регочу разом із ними, і пропускаю відповідь, точніше, зустрічне запитання, підхоплюю вже наприкінці, відгомоном останньої фрази:

— …трах?

Повторюю, кивнувши:

— У дім-бесіду!

Аж раптом вони зникають, враз перестають бути навпроти, зовсім поруч, сходячись трикутним перснем, сміятися, тягнути за руки; просто зникають — і все. Здається, я встигаю помітити, як один із них, далеко, ховається за рогом, чомусь напівзігнутий, надламаний в попереку, чи привиділося?.. І начебто промайнула якась сіра тінь, перебіжна, блискавична…

— Ірмо?

Озираюся до Іґара:

— Я хотіла запитати… а вони…

— Страшенно здивувалися, мабуть, — він сміється, показуючи кудись поверх моєї голови. — Ось.

Над високими дверима, такими ж, як і безліч інших, що ми їх бачили дорогою, — рядок незрозумілих символів, я нізащо б не здогадалася по них, але ж Іґар — програмер, він усе життя має справу з піктограмами та кодами. Так, схоже, прийшли. Стає трошечки шкода, я б іще поблукала, пошукала, порозпитувала б у перехожих.

Заходимо досередини. Дім-бесіда впускає нас прохолодним рухом повітря, схожим на чийсь легкий, дуже-дуже швидкий дотик.

Вони обертаються нам назустріч, декотрі, не всі. Вони сидять кружка на підлозі, близько-близько, хтось обіймаючи одне одного за плечі, хтось тримаючись за руки, і ця зрима спільнота — найпрекрасніше, що я встигла тут побачити. Дивлюся на Іґара: чи він розуміє? Не знаю. Дивиться захоплено, з азартною допитливістю. Слухає.

Вони говорять. Говорять усі відразу, і першої миті мені здається, що неможливо розібрати нічиїх окремих слів — лише загальний потік, нерівний, деренчливий, немов магічна музика. Вслухаюся, не можу і розумію чому: я — окрема від них, стороння, намагаюся проникнути ззовні, натомість потрібно… Синхронно з моїм розумінням Іґар тягне мене за руку донизу, і ми сідаємо. До них, у коло.