Рівна, нерухома поверхня ставка майже без бриж і кульок повітря, що підіймаються з дна. Спекотне повітря опівдні над асфальтом… Непевні, ірреальні спогади з життя такого давнього, що я не певен, чи було воно колись.

Не виключено, що я просто помер.

Долоня й далі на медсенсорі, тільки його вже не відстежує ніякий Морлі, і я дивлюся сам: показники фантастичні, я навіть не знаю, з чим їх порівняти, такого не буває у живих людей. Та все-таки числа змінюються, нехай на рівні сьомої-восьмої цифри після коми, але ритмічно, доладно, практично без збоїв. Синхронізацію завершено, повідомляє прилад; залишилося звикнути. До мого нового, майже невідчутного часу.

— Заходьте, пане Сун.

Оптимістичним фільтром виграє комунікативний рядок над проходом, озвучений мелодійним жіночим голосом, і я не бачу, що мені завадило б пристати на пропозицію і ввійти, і стулки шлюзового хроноса радісно впускають мене досередини. Роззираюся навсібіч, намагаючись поводитися не як розгублений гість-в’язень, а принаймні як інспектор із раптовою ревізією, коли не повноправний господар цього місця. Не певен, що мені вдається, та все-таки стараюся тримати марку — головне, що я маю.

— Як ти? — запитує Женько Крамер.

Я так звик весь час спілкуватися з ним, що навіть не дуже дивуюся.

— Трохи дивно, — озиваюся, ніби нічого не сталося. — Повільно.

Ежен сидить навпроти, за панеллю, простягнувши навскоси свої безрозмірні ноги. Всміхається. Показує гостинно, куди мені сісти.

— На задвірках ти жив швидше? — кпить він. — Утім, так. Бачу.

Думка працює плавно і неквапно, немов гойдається гігантський маятник, але мій візаві ні на секунду не швидший, а тому, поки він мружиться, роздивляючись упритул мої зморшки, я встигаю перебрати можливі варіанти: син чи онук, чи правнук, чи генетична копія, чи робот, чи голограма, чи найпростіше — моя-таки галюцинація, побічний ефект немислимого за амплітудою екстрахроносповільнення?

Кожна версія має право на існування. І все ж це справді він — Ежен Камер, мій вічний суперник і співрозмовник, альтер-его, що я створив його через самотність. Хлопчисько. Він такий молодий, аж навіть смішно.

— І я бачу. Урядовий час?

Він махає рукою; знайомий хлопчачий жест:

— Це вони так кажуть. Із Периферійного відомства.

— Звідки?

— То вони тобі навіть не представилися? Нічого собі. А як же вони тебе сюди притягли?

— У плебс-квартал?

Моя відповідь на його «задвірки» банальна і спізніла, та краще вже так, аніж проковтнути, визнати апріорі його перевагу. Ежен усміхається, та я відчуваю, що його все-таки зачепило, тому виникає коротке задоволення; а коротке в моєму новому часі — це довго, встигаєш перейнятися і пройнятись.

— Гидомирне словечко. Ебе, визнай: це ти придумав?