За двадцять років до того, як закони термодинаміки вреш­ті звели вогонь на рівень підпорядкованої частини вчення про енергію, Саді Карно, перший теоретик сили пари, відібрав у нього ауру унікального самостійного феномена, висунувши ідею, згідно з якою енергія вогню і сила пари є, власне, продуктами не тепла, а теплового потоку. А це означає, що рух води і вітру має за свою умову градієнт, нахил. Без нахилу від теплішого до холоднішого стану парова машина лишається так само нерухомою, як і вітряк у затишші та водяне колесо у ставку[197].

Роздумів про пряме використання енергії вогню не бракувало на початку Нового часу задовго до цього кінцевого пункту раціоналізації та механізації. Вибухова сила розширення пари та пороху була відома. Проект парової гармати (Леонардо да Вінчі) та порохових енергетичних машин (Гюйгенс) могли конкурувати між собою до того, як шляхи пари та пороху перетнулися. Це підтверджує те, наскільки вільними та відкритими в усіх напрямках є технічні інновації, перш ніж вони стають інституціоналізованими[198]. Не обійшлося без певних trials-and-errors (спроб і помилок), до того як стало зрозуміло, що пара і порох придатні відповідно для мирних продуктивних і воєнних деструктивних цілей. Поршні та снаряди, що сьогодні належать принципово різним світам, тоді розглядались як доволі близькі родичі. Як зауважив історик техніки Джозеф Нідгем щодо Леонардового проекту парової гармати: «Чи не можна розглядати снаряд як вивільнений поршень, а поршень – як скутий снаряд?»[199]

У ХІХ ст. парова машина здійснила «засвоєння величезних сил природи» (Маркс) у процес виробництва[200]. Подібне засвоєння є асиміляцією якостей того, що засвоюється в організмі. Ми бачили це в алхімії, де застосування вогню, «асиміляція» ним нижчої матерії, означає її облагородження. Загалом, так само у ХІХ ст. мислили засвоєння природної сили вогню промисловістю. З тією, утім, відмінністю, що тепер йшлося не тільки про облагородження матерії, а й про отримання нової, але не менш «облагородженої» сили. Цей процес передбачав три фази. На першому етапі відкритий вогонь зникав, переходячи у пару. На другому – пара перетворювалася на механічну силу. І на третьому – відбувалася трансмісія цієї сили до верстата.

Той факт, що механічна сила парової машини сприймалась як безтілесна, мав психологічне значення, яке важко переоцінити. Вона мислилася (подібно до вітру-пневми в Античності) як цілковито звільнена від будь-якого зв’язку з органічною природою.

Якщо стосовно природних сил вітру, води, м’язів їхнє походження ще відчувалося, майже як аромат – хоча б у дзюркотінні млинового струмка, – то парова машина з її котлами вже нічим не видає свого походження. Остання вогняна ремінісценція губиться (охолоджується) в апараті трансмісії, через який вона пов’язана з робочою машиною[201].

Про зачарованість «вулканічним» першовогнем свідчать спроби філософії, мистецтва та літератури ХІХ ст. схопити сутність індустріалізованого світу. На відміну від звичайних оптимістично налаштованих прихильників прогресу, що безу­пинно марили про чудесні здобутки сили пари, серйоз­ні мислителі, художники й літератори тонко відчували про­дуктивно-деструктивну амбівалентність приборканої технікою первісної сили вогню. Велику промисловість вони бачили як царину виробництва, де вогонь, як і раніше, розгортав свої міфічні та алхімічні якості, ба більше, де він досягав незнаного доти гігантського масштабу. Насамперед у царині витоплювання та обробки металу. Тут, у циклопічній машинерії та вогняному видовищі домен, прокатних станів і нічних промислових районів ХІХ століття знайшло об’єкт своєї міфотворчої іконографії[202]. Уявлення про важку промисловість як сучасну версію коваля Вулкана чи пекла Сатани мало приблизно такий самий сенс, як вбирання у римсько-республіканські костюми для Великої французької революції.

Якщо слідувати Марксові та його коментатору Дерріда, то історичне чи міфологічне вбирання всякої революції є приховування її нового змісту і його заміна формулою[203]. Одначе є формули різної складності та місткості.

Формула вулканічно-пекельного вогню була, мабуть, надто конвенційною, аби вмістити новий зміст Великої Промисловості в усьому її значенні. Але, врешті, підмога надійшла від іншої міфологічної традиції.

Коли Маркс говорить про Велику Промисловість та її наслідки для людства, одне з його найулюбленіших слівець – «величезний» (ungeheuer). Воно зустрічається вже в першому реченні «Капіталу»: буржуазне багатство виглядає як «величезне скупчення товарів». Наскільки важливим є для нього це слово, показує таке саме формулювання у тексті «Критики політичної економії», написаному вісьмома роками раніше, і знову ж у першому реченні[204]. Подальші варіанти й комбінації: «засвоєні величезні сили природи» у процесі виробництва; «надзвичайна (ungeheure) здатність фабричного виробництва до скачкоподібного розширення»; «величезна» промислова резервна армія. Машинерія Великої Промисловості – «механічне чудовисько (Ungeheuer), тіло якого заповнює всю будівлю фабрики»[205].

Хоча саме Маркс підніс це чудовисько на вершину мистецтва метафоричної фуги індустріального капіталізму, проте ще до нього вона посіла своє міцне місце в літературі, присвяченій промисловій революції. Чудовиськом, або монстром, була «циклопічно» велика машина. Із очевидним посиланням на чудовиська класичної міфології (циклопів, титанів, гідри, Сфінкса, Сцилли, Харибди) та зміїв і драконів північної традиції вона сприймалась як гігантський поглинаючий механізм.

Робітника, що допускав найменшу неуважність у процесі її обслуговування, вона розривала на шматки, як у фатальному випадку в 1854 р., описаному в газетній статті (під заголов­ком «Перемолотий млином»): «Машина, на якій він працював, схопила одну його руку і закрутила його, що і привело до його смерті»[206]. Майже так само описана загибель одного пасажира, що став жертвою локомотива, у романі Чарльза Діккенса «Домбі й син»: «Він… відчув, як здригнулася земля… миттєво зрозумів, що воно наближається… відчайдушно закричав… озирнувся… побачив прямо перед собою червоні очі, мутні й сліпі у світлі дня… його збило з ніг, підхопило зубастими жорнами, потягло, кидаючи на всі сторони, відриваючи руки й ноги, випаровуючи вогненним жаром струмок його життя, і врешті викинуло в повітря його знівечені рештки»[207].

Такими були нещасні випадки, що від початку сприймалися, наче Немезида переданих машині сил природи. Але навіть у своєму нормальному функціонуванні машина здавалася радше деструктивною, ніж продуктивною силою. Вона розривала й поглинала матеріал, яким її годували. При цьому слід було розрізняти два види притаманній машині «voracité animale»[208] (Нуаре)[209]. Перший стосується парової машини та домни, що «поїдали» вугілля, воду й відповідно руду та «перетравлювали» на механічну силу і відповідно чавун. «A large digester»[210] назвав парову машину Вільям Фейрберн, один із провідних конструкторів[211]. Другий стосується забезпечення сировиною верстата, що формував із неї продукт.

Якщо у першому випадку спрацьовувала асоціація тваринної ненажерливості та поглинаючої-нищівної первісної сили вогню, то у випадку з верстатом вперше поставала нова абстрактна чисто механічна сила дії. Вона переживалась як безмежно-невтомна автоматична сила, що підкоряє собі матерію і формує її за своїм бажанням.

Машина, що за своєю фізично-математичною точністю вже у XVIII ст. залишила далеко позаду будь-яку ручну працю, отримала завдяки силі пару подальший потужний поштовх. Адже тепер безмежна точність поєдналася з безмежною силою. Легкість, з якою гігантський різальний верстат «наче сир і хліб» (Готтфрід Земпер) розрізав мармурові блоки та сталеві плити, і точність парового молота, який міг оброб­ляти заготовки вагою в декілька тонн і розколювати горіх, не пошкоджуючи його ядра, – такий парад прикладів можна було зустріти в газетних статтях, в яких ішлося про Велику Промисловість[212].

У роки механізації праці за допомогою сили пару і робочих машин на початку ХІХ ст. механізації також зазнало саме поняття праці. «Arbeit», «work», «travail» відтепер позначали не тільки комбіновану дію витрати енергії тіла та формування (уміння, майстерності, англ. «аrt»), а й дедалі частіше, зокрема у мові промислової техніки, виробничий потенціал машин. Праця стала суто фізично-механічною продуктивною силою, «une sorte de monnaie mécanique»[213] (Навір)[214]. Її мірою став обсяг енергії, потрібний для того, щоб підняти певну вагу на певну висоту, а кількісною одиницею вимірювання – кінська сила (КС).

Як наслідок, робоча сила людини в умовах конкуренції з машиною опинилась у певних обмежених рамках. В економічному сенсі вона знецінилася тією мірою, якою машини збили її ціну. В технічному – поруч із машинним потенціалом сили й точності вона одразу стала виглядати застарілою. Те, що говорили про досконалість машин у XVIII ст. різні автори, такі як Адам Сміт, Руссо, Вокансон та автор статті «Промисловість» в «Енциклопедії», розгорталося тепер із надзвичайним прискоренням і безжальною послідовністю[215].

У подальшому нова машинерія звелася до іншої форми поглинення. Задовго до того, як Карл Маркс говорив про витіснення й відчуження робітника машиною, було помічено, що, крім небезпеки фізичного поглинення, машина також загрожує поглинути душу робітника. Поглинення душі є радше процес висмоктування, або, як казав Маркс, вампіризму, жертвою якого стає частина людини, а продовжує існувати лише пуста оболонка – усюдисущий привид із Марксового бестіарію.

І тут ми підходимо до другого значення чудовиська.

Латинське «monstrum» і його похідні в західноєвропейських мовах (англ. monster, фр. monstre, італ. mostro) означають, крім казкової істоти, що викликає жах, те, що в німецькій мові від XVIII ст. називається «Missbildung» (потворність), тобто деформацію реальної живої істоти[216]. Оскільки «монстр» етимологічно походить від monere (застерігати) та mostrare (показувати), в Античності це слово означало сигнал, звістку, нагадування богів людям. Подібно до розвинутої науки гадання за польотом птахів і рештками тварин, кожна зустріч із потворним тлумачилась як «божественний ієрогліф, що являє певний знак гніву Бога». Поновлення цієї традиції у XVI ст. призвело до певного витонченого вчення, що назвали «не більше, не менше як… політичною наукою»[217].

XVII століття перетворило жахливого монстра на об’єкт природничої науки, що зачаровував її і викликав особливу цікавість. Він поставав тепер як прояв безмежного багатства форм природи і як виклик для дослідника долучитися до її «схильності до гри» (Дастон і Парк)[218] та скористатися її розмаїттям з метою виведення нових корисних рослин і тварин. Наукове освоєння монструозного врешті завершилося заснуванням нової самостійної біологічної дисципліни близько 1820 р. Етьєн Жоффруа Сент-Ілер запровадив неологізм «тератологія» (teras – грецький відповідник латинського «monstrum») і цим самим звільнив свою дисципліну від пут популярних уявлень про монстрів, що відтепер могли рости тільки за межами території науки[219].