Одначе провести це розрізнення, уникнувши логічних суперечностей, йому не вдалося. Адже якщо тілесне здатне опустити духовне на свій рівень, перетворити praxis на poiesis, то чи не являє воно більшу і вищу силу? Очевидно, Аристотель не усвідомлював суперечності у своєму визначенні praxis як самодостатньої діяльності, оскільки він результат, витвір (ergon), тобто дію, втілену в матеріальній речі, визначив як «природним чином більш цінну, ніж проста робота»[231].
Цю непослідовність в оцінці людської діяльності можна простежити аж до Нового часу: з одного боку, соціальний і культурний престиж діяльностей, вільних від матеріальної праці, ба навіть від якогось зв’язку з нею. З другого – діяльність, яка, хоча й «забруднена» дотичністю до матерії, проте перевищує «чисту» діяльність тим, що здатна до втілення у матеріалі власного буття, що для чистої діяльності лишається недосяжним.
Але якщо ми замінимо загальне поняття дії більш специфічним поняттям праці, то суперечність в аристотелівському визначенні розв’язується. У рабовласницькому суспільстві праця за визначенням була низькою і нечистою (незалежно від того, був раб, скажімо, читцем чи ювеліром) і не може претендувати на вищий статус і чистоту.
Знадобилося християнське переосмислення праці як перший крок, для того щоб підвищити її статус і «очистити». Як покарання за гріхопадіння і засіб повернення Божої милості праця отримала релігійну мотивацію і знайшла своє місце в ученні про спасіння. Врешті з християнської релігії праці у процесі секуляризації виник буржуазний етос праці. З кожним актом праці, від роботи лопатою будівника до експериментів Галілея і Ньютона, людина віднімала в Бога частинку природи.
Менш відомим, ніж цей роман виховання праці, є її зв’язок з фізичним і механічним
Затримаємося ненадовго на цьому пункті історії дії, руху, сили та її зустрічі й зв’язку з матерією. Адже саме в цьому пункті (або з нього) політична економія XVIII ст. виводить
Уперше праця постає антропологізованою та фізіологізованою у такий спосіб у Джона Лока, в його поясненні походження приватної власності. Згідно з ним, власність – не що інше, як захоплення, оволодіння та крадіжка частки природи, що не має власника, через працю того, хто цю частку (зірване яблуко, зоране поле) від неї відтинає. Оскільки праця є породженням тіла, а останнє – вищою мірою приватною власністю людини, з цього випливає, що «
Якщо розуміти присвоєння нічийної природи працею як процес, аналогічний асиміляції їжі та згадати античне уявлення про травлення як боротьбу між тілом та їжею, що веде до знищення останньої, то ми побачимо поступ у Локовому понятті праці. Замість боротьби та знищення-поїдання постають більш дружні відносини змішування праці й природної речовини. («Whatsoever hе… removes out of the state that nature hath provided… he hath mixed his
Лок далекий від того, щоб приписувати природі таку саму міру сили й активності, як і праці. Провідна роль праці ясно постає у формулюваннях на кшталт того, що вона
Якщо Лок не розрізняє між змішуванням і фіксацією праці, то Адам Сміт уживає винятково поняття фіксації, як, наприклад, у цьому відомому місці з «Добробуту націй»: «The labour of the manufacturer fixes and realizes itself in some particular subject or vendible commodity, which lasts for some time at least after that labour is past. It is, as it were, a certain quantity of labour stocked and stored up to be employed, if necessary, upon some other occasion»[238]; [239].
Значення зафіксованої в продукті праці полягає, за Смітом, у її довговічності, якої таким чином набуває. Продуктивна, виробнича, праця є, отже, насамперед не що інше, як зафіксована в матеріальному тілі продукту праця, на відміну від леткості непродуктивної, невиробничої, праці послуг (лакея, актора, політика), що у момент свого витрачання безслідно зникає. Дієслово, що ним Сміт позначає це зникнення – perish, – звучить як запозичення з висловлювання Леонардо да Вінчі про кінець сили.
Неважко пізнати в обох розрізнених Смітом формах праці аристотелівські типи дії: praxis (непродуктивна) та poiesis (продуктивна), – щоправда вже зі зміною оцінки навпаки. Якщо Аристотель убачає у входженні дії в матеріал кінець її самодостатньої чистоти, тобто її падіння, то для Сміта праця в момент її матеріальної фіксації саме набуває свою справжню – довговічну – цінність[240]. І подібно до Лока, який використовує поняття змішування й фіксації, Сміт уживає взаємозамінні поняття фіксації та
Через збереження/фіксацію на тривалий час у продукті праця стає кількісною величиною (яку можна порівняти з грошима), що може бути запитана і введена в дію за потреби, а також може обмінюватися на рівні кількості праці інших виробників. Такою є головна думка трудової теорії вартості Сміта. Він спирається на закон Галілеєвої та Ньютонової механіки, за яким збережена сила (наприклад, збережена в млині сила ваги води й у пружині годинника зафіксована сила натягу) здатна активувати таку саму кількість подібної сили.
Фіксація (англ. to fix, fixation), однак, у XVIII ст. не тільки означала механічне збереження, а й мала хімічне значення перетворення леткого-рідкого на тверде. Той факт, що теорія зафіксованої праці була інспірована тогочасною хімією, що своєю чергою запозичила це поняття з фізіології рослин, є одним із найбільш оригінальних відкриттів найновіших досліджень, присвячених Адамові Сміту[241]. Фізіологічна та хімічна фіксація означали процес, в якому повітря втрачає свою форму існування як вільного та непомітного атмосферного елемента і стає частиною твердого тіла (у фізіології – рослини), що його асимілює. Фізіолог Стівен Гейлз, що вперше експериментально довів асиміляцію повітря рослинами (Vegetable Staticks, 1727), говорив, також не розрізняючи між ними, про
Якщо в фізіології цей процес із фіксацією повітря в рослині закінчувався, то в хімії, як виявилося, він може бути оберненим. Зв’язане у твердій речовині повітря могло знову так само повернутися до атмосферного стану. Зачарованість освіченої публіки XVIIІ ст. феноменом, який дістав назву
Чи можна з перенесення Адамом Смітом фізіологічного поняття фіксації на продуктивну працю вивести подальші наслідки? Скажімо, в тому сенсі, що обидві формули економічного обміну
Сам по собі цей факт був не новий. Те, що повітря – це не «просте та елементарне тіло, а суміш, агрегат випаровувань» (Роберт Бойль)[246], було відомо вже давно. Також наявність складової повітря, необхідної для дихання й горіння, за декілька років до Лавуазьє експериментально довели інші хіміки (Шеєлє, Блек, Прістлі), щоправда, в рамках і термінології панівної флогістичної теорії дихання та горіння. Лавуазьє натомість представив кисень як цілковито новий елемент у сенсі створеної ним сучасної хімічної номенклатури: як будівний камінь, що наявний не тільки в повітрі, але й в усіх інших можливих хімічних з’єднаннях.
Аналогія очевидна. Якщо Лавуазьє розкладає «природне», атмосферне повітря на його хімічні елементи, то Адам Сміт робить те саме з «органічною» працею людини, розкладаючи її на механічні часткові операції.
Метою для обох було з’єднати штучно ізольовані елементи наново і з таким корисним ефектом, який у природі вочевидь був відсутній. Потенційно безмежне підвищення продуктивності через поділ праці в Адама Сміта відповідає так само безкінечному примноженню хімічних комбінацій у новому порядку елементів Лавуазьє (який, можна твердити, зробив стосовно матерії те, що алфавітне письмо вже давно зробило стосовно духа)[247].
Зазначимо, втім, ще один конкретний пункт, в якому сходяться теорія повітря-кисню Лавуазьє і теорія праці Сміта.