Від мікроістот теорії преформації, що за формою та кількістю визначені й незмінні до найдрібніших деталей від дня творіння, moule intérieur відрізняється своєю «відкритою» динамікою.
Як заперечення на приклад Мальбранша з сім’ям дерева, що містить у собі всі дерева минулого й майбутнього, Бюффон пропонує розумовий експеримент з одним сім’ям в’яза, яке впродовж 150 років перетвориться на масу деревини у 1 000 000 000 000 кубічних миль. «У такий спосіб можливо перетворити всю земну кулю на органічну субстанцію одного виду рослин»[136].
Цим прикладом Бюффон намагається підкріпити дві тези, що начебто суперечать одна одній, але насправді доповнюють одна одну, подібно до фізіократичного поєднання споживання й продукції. Він переконаний, що органічне є найпродуктивнішою в економічному сенсі силою природи. Крім того, це найбільша руйнівна сила, оскільки потяг органічного до асиміляції не заспокоюється, перш ніж (як у прикладі з сім’ям в’яза) не асимілює світ. «Живі істоти з їхньою величезною силою асиміляції водночас виявляються найбільшими руйнівниками».
Іnconvenients та obstacles extérieurs[137] біологічної дійсності – обмежені ресурси продуктів харчування та конкуренція в боротьбі за виживання – перешкоджають, як це бачить Бюффон, випереджаючи Мальтуса й Дарвіна, монополії одного виду, скажімо, в’язу. Також, випереджаючи уявлення щодо боротьби за виживання у ХІХ ст., Бюффон стверджує, що обидва природних інстинкти – продукція і руйнування – замість взаємознищення, навпаки, один одного стимулюють: «Хоча руйнівні сили є величезними і постійно працюють задля знищення організмів, сили відтворення безкінечно потужніші. Виглядає так, що сила репродукції безпосередньо походить від сили руйнації»[138].
Взаємознищення веде до великого кругообігу природи, в якому жива матерія перетворюється на мертву і через цю асиміляцію знову на живий організм. По-справжньому неорганічної, мертвої матерії Бюффон не визнає. Усе, навіть мінерали, колись були життям, що після свого відмирання лише увійшло у стан спокою, але постійно готове до нової організації. Його уявлення про появу суші з праокеану здається біологістичною фантасмагорією біблійної Книги Буття. Адже для Бюффона суша – це не що інше, як маса відмерлих живих морських істот, які через свій «тваринний фільтр» – Бюффон міг би сказати: їхній moule intérieur – у процесі мінерального випоту («transsudation pierreuse») створюють з води мінеральну субстанцію, з якої «складаються наші гірничі формації, як-от крейда, вапно чи мармур»[139].
Одним із найдивніших і водночас найуніверсальніших проявів природи Бюффон називає (і не без пафосу) «
Бюффон був не єдиним, хто у XVIII ст. відкрив безмежну продуктивність органічного життя. Те, що він вирахував, так би мовити, суто гіпотетично, Абраам Трамбле та Шарль Бонне довели своїми сенсаційними біологічними експериментами. Перший розчленував відкритого ним прісноводного поліпа на довільну кількість частин, з яких утворилося стільки ж нових життєздатних екземплярів. Другий розрізав хробака на вісім частин, з яких сформувалися вісім нових повноцінних хробаків. Бонне наполягав, що це розрізання на частини може продовжуватися безкінечно, при цьому здатність до регенерації не порушуватиметься. Упродовж шести років з одного хробака може сформуватися три мільйони[142].
Поліп Трамбле, хробак Бонне та мушлі, яких Бюффон визначив як продуцентів суші (він говорить про ouvriers du vieil Océan[143]; [144]), – усі вони у XVIII ст. вважалися комахами. Визначення комахи охоплювало всіх маленьких тварин, що не є рибами, птахами, ссавцями або рептиліями, і через це вони формували перехідну, або сіру, зону, в якій можливо було все, навіть визначення крокодила як комахи. Однак це були винятки. Загалом від біблійних часів уважалося, що комах від решти тваринного світу відрізняють їхній крихітний розмір, їхня наявність у величезній кількості, їхня пов’язана з цим «безособовість», їхня надзвичайна продуктивність (бджоли, мурахи, павуки) і їхня не менша руйнівна сила (сарана).
Ентомологія XVII та XVIII ст. додала до цієї картини радикалізацію дихотомії крихітного розміру та продуктивності.
Те, що великий розмір і продуктивність у тваринному світі перебувають між собою в оберненому співвідношенні, було емпірично доведеним фактом. Кінь, корова та слон відтворюються кожного разу в одному екземплярі; собаки і кішки – виводком. Масовість ройових комах, яка залишає в тіні всіх решту, була живим доказом того, що тут має діяти зовсім інша продуктивність. Через це навіть довгий час панувало припущення щодо їхньої «спонтанної» появи з фекалій і продуктів розкладу.
Усе змінилося з винаходом мікроскопа, що вперше дозволив побачити існування і надзвичайну кількість яєць кожної мухи і цим самим спростував теорію появи-зі-сміття. Завдяки збільшенню за допомогою мікроскопа перед очами постало тіло комахи, видиме у своїх якнайменших деталях і настільки «монструозно велике» (Дастон), що з’явилося прислів’я про протиставлення мухи і слона. Ба більше, за одноголосним присудом дослідників комах XVII–XVIII ст. великі тварини вочевидь програвали порівняно навіть із найдрібнішими комахами, оскільки їхня тілесна конструкція здавалася примітивною і грубою. Бджола, як зауважив Мальбранш, що внаслідок її крихітного розміру повинна мати значно менші органи, ніж слон, відповідно краще споряджена[145].
Комахи одразу перестали викликати зневагу через їхній незначний розмір, а навпаки, почали здаватися, так би мовити, ближчими до Бога, ніж великі істоти,
Що крихітніша комаха, то ближча вона до Бога – цей безперервно повторюваний загальник інсектології XVII–XVIII ст.[147] підказував його деїстичну інверсію – близькість Бога до комахи. У цьому сенсі слід розуміти визначення ентомолога як «the secular priest of the Enlightenment»[148] (Барбара М. Стаффорд) і схоже на одкровення переживання Дідро, коли він угледів «divinity imprinted in the eye of a mite»[149]; [150]. Шлях до безкінечно малого, проторений мікроскопом, розділився на два етапи. Перший сягав межі видимого людським оком. Тут було розташоване ще доступне для сприйняття – кліщ, воша, крильце мухи, – настільки збільшене, що кожну частину тіла можна було розглядати й вивчати.
Другий етап починався по той бік межі видимого. Живі істоти, що їх за допомогою мікроскопа відкрили у краплі води такі вчені, як Левенгук, належали вочевидь до особливого світу. Вони були, як стверджували їхні першовідкривачі, у десятки тисяч разів меншими за найменшу з комах – кліща, що тепер порівняно з ними почав виглядати слоном.
Протягом двох століть – до того, як Луї Пастер ідентифікував їх як мікробів і бактерій – їх класифікували як комах. Навіть позначення animacula[151], що закріпилося за ними, нічого не змінювало. Воно означало лишень, що йдеться про надзвичайно малих комах.
Багатшим на наслідки у XVII–XVIII ст. стали синонімічно вживані визначення «живі атоми» та «живі молекули»[152]. Тут також очевидний намір понятійно зафіксувати мікроскопічно малий розмір. Через відділення від комах і прив’язку до вчення про атомізм уявлення щодо живих атомів і молекул відкрило незрівнянно ширший простір. Адже тепер завдяки підключенню до атомістичного вчення та його розширенню весь світ тіл індивідуальних організмів аж до лише на позір неживих геологічних формацій став сприйматись як агломерація живих атомів.
Бюффон: «Жива істота (тварина чи рослина) була б тоді не чим іншим, як сумою всіх дій і окремих маленьких життів цієї, імовірно, непідвладної руйнації молекули». (Поняття атомів і молекул у XVIII ст. були взаємозамінними.) А це Ляйбніц: «Оскільки немає нічого твердого, що не мало б якоїсь міри рідкоплинності, цей уламок мармуру є накопиченням безмежної кількості живих тіл або море, повне риб»[153].
Світ як скупчення живих замість позбавлених життя механістичних атомів набував зовсім нового потенціалу. Якщо ми згадаємо, що новочасна механіка почалася з повторного відкриття античного атомізму і припущення щодо неживих атомів (молекул, часток, корпускул) становило одну з її фундаментальних передумов, то живий атом починає виглядати таким собі троянським конем, завдяки якому віталізм спромігся штурмом захопити механістичну цитадель.
Якщо звернутися до Дідро, котрий добре розумівся на механістично-віталістичних дебатах свого часу, то живий атом (Дідро каже molécule) був віталістичним рішенням старої механістичної проблеми perpetuum mobile. Адже він не тільки сам та із самого себе являв свою force intime, цю qualité propre а sa nature[154]; [155], а й зберігав її впродовж усього свого життя. «Сила, що діє на молекулу, вичерпується; внутрішня сила молекули не вичерпується»[156].
Перші дослідники, які використовували мікроскоп, нагадують варварів-завойовників старої розвиненої культури. Поза сумнівом, вони почували себе переможцями над природою, в якої вони вирвали чергову таємницю. Однак водночас їм доводилося стверджувати, що вона, підкорена, у всіх інших аспектах вивищувалася над ними. Це виявляло себе тоді, коли вони замість мух і бліх спрямовували окуляр мікроскопа на продукти діяльності людини, що до того слугували прикладами для гордості щодо людського мистецтва й точності. Те, що їм відкрилося, було протилежністю тонкості, властивої звичайнісінькій комасі. Якщо павутиння під мікроскопом не тільки зберігало свою тонкість, а й по-справжньому її являло, то у такому самому збільшенні найтонше батистове мереживо перетворювалося на щось грубе й потворне.