The Artificiall Man maintains his resemblance with the Naturall, whose Veins receiving the Bloud from the severall Parts of the Body, carry it to the Heart, where being made Vitall, the Heart by the Arteries sends it out again, to enliven, and enable for motion all the Members of the same[100].

Те, наскільки нерозривно пов’язаними між собою відносинами обопільного «живлення» здаються суверен і його піддані, нагадує меркантилістичну похвалу торгівлі, що її вимагає володар як найсправедливіший принцип розподілу. Або – якщо знову зацитувати Гоббса, який тут ясно натякає на кровообіг Гарвея, – уявлення про гроші, що «переходять від людини до людини у рамках загального блага і рухаються колом, живлячи таким чином [у процесі руху] кожну частину»[101].

Хоч би якою елегантною була теорія єдиної крові Гарвея, що заступила майже монструозну конструкцію старого дуалізму крові, вона мала одне слабке місце, яке було нерозривно пов’язане з її головним відкриттям. Адже якщо кровообіг у Галена нагадував іригаційну споруду, Гарвей описував його як своєрідну припливну хвилю або каскад, наділені «великою швидкістю» та потужною «силою, навіть насильством». Серце, що насамперед є мотором, працювало зі швидкістю «кліпання ока, рухаючись вперед і назад, наче блискавка»[102].

Питання про те, як із цього бурхливого потоку має утворюватися тілесна субстанція, можна проілюструвати проб­лемою пасажира, що намагається зійти з потягу на повній швидкості. Гарвей розв’язав її за допомогою патентованої формули, за якою його єдина кров наприкінці, схоже, все ж таки знову ділиться задля виконання двох споконвічних функцій – руху і живлення (perfectio та nutritio). У пасажі, в якому він це пояснює, можна розчути невпевненість того, хто відчуває, що просунувся надто далеко вперед:

Протягом усього життя Гарвей наполягав на подвійній функції крові: живлення та облагородження. Але можна говорити про поступовий зсув пріоритету. На початку поки що стримано, а відтак дедалі однозначніше провідну роль відіграє perfectio. Воно поступово включає в себе nutritio. Наприкінці кров для Гарвея є тим самим, чим вона була для алхімічної фізіології Парацельса та Роберта Фладда: субстанцією, живильна сила якої здебільшого духовна.

Часто коментоване суміщення сучасного природничого емпіризму та традиційного аристотелізму в мисленні Гарвея виявляється також у різних уживаннях ним поняття духу. «Сучасний» Гарвей називає його «прихистком загального невігластва» та глузує з тих «недолугих», хто, «не вміючи вказати причину, зазвичай відповідають, що це справа духів».

З іншого боку, він і сам удається до цього способу пояснення: «кров без духу не є кров… Відтак дух, що перебуває переважно в артеріях і артеріальній крові, треба розглядати або як її дію, або як її агента, так само як дух вина у вині»[104].

Відмінність тут між множиною і одниною – донауковими духами (spirits) і духом (the spirit) у сенсі хімічного дистилята. Ще один крок уперед на шляху наукового засвоєння духу робить Гарвей, коли ототожнює його з теплом. Але не з теплом, що йде від вогню серця, про який говорить Гален, а з сучасним механістичним поясненням феномена тепла як продукту руху. Спіритуалізація крові спричинена теплом, яке виробляється рухом – можна також сказати, працею, – серцевого м’яза.

Ідея економічного кругообігу в 1760 році, коли Кене склав свою «Економічну таблицю», була так само мало новою, як і ідея кровообігу за 140 років до нього, коли Гарвей опублікував «De Motu Cordis»[105]. Проте тодішні вчення про кругообіг у господарстві стосувалися, за деякими винятками (Буагільбер, Кантільйон), лише руху товарів у торгівлі та грошей як засобу цього руху. Кругообіг в «Економічній таблиці» описує рух виробництва, точніше, сільськогосподарського виробництва, а ще точніше, річний цикл інвестування, вирощування та врожаю[106]. Утім, він виглядає радше як біологічний, а відтак уже економічний і врешті навіть теологічний кругообіг, як своєрідний «аграрний деїзм» (Велерс)[107]. Адже факт отримання врожаю, тобто збільшення вартості (produit net), що знач­но перевищує початкову інвестицію, як невтомно повторює Кене, – це подарунок Бога і природи.

Через цю аксіому, обмеження економіки виробництва сільським господарством і відтак дискваліфікацію промисловості як непродуктивної та стерильної, Кене та його школу, фізіократів, критикували ще їхні сучасники. Хіба ж не стоять справи зовсім навпаки? Хіба обробка землі не була з давніх давен тяжкою працею для людини, порівняно з якою промисловість з її машинами обіцяла полегшене майбутнє?

І хоча просвітницька думка і швидкий розвиток промисловості у ХІХ ст. начебто свідчать про те, що фізіократія є спрямованою у минуле і сліпою щодо дійсності системою поглядів, насправді вчення Кене, якщо брати саму його сутність, стосувалося тієї сили, що обумовила успіх індустріального капіталізму. Ця сутність полягає в інтеграції природи як продуктивної сили – старої natura naturans[108] – у процес виробництва як його найпотужнішої рушійної сили.

Мабуть, цілком справедливо порівняти фізіократію та її метод з протестантською Реформацією. Подібно до того як остання намагалася відвести церкву з хибного шляху за допомогою повернення до джерела віри, Кене та його учні бачили в осмисленні сільського господарства можливість покінчити з хибною з їхнього погляду промисловою політикою Кольбера, що привела Францію до кризи. Засудження промисловості як «стерильної» здавалося виправданим тим фактом, що французька промисловість була виробництвом насамперед предметів розкоші. Як на авторитетне свідчення щодо ролі сільського господарства як умови й основи всього іншого Кене посилається на думку Сократа, яку наводить як гасло на початку «Таблиці»: «Коли процвітає сільське господарство, разом із ним процвітають і всі інші мистецтва; проте, коли про культуру забувають, байдуже з якої причини, всі інші види діяльності, як на землі, так і на морі, занепадають».

Кращий спосіб наблизитися до розуміння того, що мається на увазі під «включенням природи у процес виробництва як його найпотужнішої рушійної сили», – розглянути шлях професійного становлення Кене.

Як і решта теоретиків економіки початку XVIII ст. (наприклад, Мандевіль і Вільям Петті), він був лікарем, перш ніж звернувся до економіки. Як і Вільям Гарвей, він плекав науково-експериментальний інтерес до кровообігу. Коли про нього кажуть, що кровообіг «стоїть в центрі його лікарської кар’єри» («the central focus of all his medical career»)[109], то це стосується як об’єкта його медичного інтересу, так і його професійного успіху. Адже невідомий молодий хірург досяг своїх перших медичних успіхів і національного визнання (до речі, це нагадує молодого Руссо та історію з питанням Діжонської академії) через те, що спростував теорію кровопускання одного визначного колеги. При цьому він відкрив можливість прискорити кровообіг, що, на думку деяких істориків, виступає своєрідною фізіологічною пропедевтикою до його пізнішої економічної теорії кругообігу[110]. І хоча його теоретичні висновки та його «перемога» в дискусії базувалися на «фундаментальній помилці» («on anything but the gravest of medical errors»)[111], цей випадок належить, як і історія з Колумбом, котрий переплутав Індію з Америкою, до продуктивних історичних помилок. Важливішою, однак, ніж збіг із Вільямом Гарвеєм, для майбутнього економічного мислителя Кене була відмінність у розумінні кровообігу. Адже Гарвей мав на увазі замкнений кругообіг, незалежний від прийому їжі та дихання, тоді як у Кене кругообіг був відкритим. Він перебував у постійному взаємному обміні з навколишнім світом і навіть приводився в дію звідти. Повітря, що надходило з дихання, становило його двигун так само, «як вітряк приводиться в рух повітрям» («just as a mill depends for its motion on the activating breezes»)[112]. Те, що повітря, у свою чергу, є не останньою силою, а лише засобом передачі панівного над усім, життєдайного ефіру, Кене сприймає водночас як спадок класичної теорії ефіру і вочевидь як сучасні спекуляції, зокрема, пізнього Ньютона, про ефір як немеханістичну силу[113].

Перемога в дискусії щодо кровопускання була для Кене значущою не тільки в особистій, а й у суспільній площині, оскільки вона стрімко виштовхнула його нагору, дозволивши обійняти посаду, на який він перебував до кінця життя. Він був лейб-медиком Людовика XV та мадам де Помпадур[114]. Тож, як і Вільям Гарвей із Карлом І, він перебував у щоденному контакті з королівським body politic[115], і цей новий етап у його житті, новий паралелізм (майже за Плутархом) життєвих шляхів обох учених, можливо, зіграв певну роль у поширенні фізіологічних інтересів Кене на царину політичної економії.

Історики теорії господарства завжди відзначали медико-фізіологічне минуле Кене як важливий чинник його економічних поглядів, а кровообіг – як найочевиднішу сполучну ланку. Прямий вплив Гарвея на уявлення щодо кругообігу, як він зображений в «Економічній таблиці», здавався цілком очевидним. Так, найпослідовніший представник цього погляду Анрі Дені у 1900 році намагався навіть проілюструвати цю тезу зіставлення обох кругообігів у графічній формі[116]. При цьому Дені оцінює фізіократичну модель кругообігу як коперніканський переворот в економічній теорії, маючи на увазі перенесення уваги з кругообігу грошей на кругообіг виробництва. Проте точніше вбачати коперніканський переворот та історичне значення фізіократії у переорієнтації панівного розуміння виробництва та споживання.

Від часів Аристотеля продукцію розуміли як формування корисних або прекрасних речей з наявних природних матеріалів. Замість цієї «стерильної» моделі виробництва, що зводилася до зміни форми, Кене запропонував біологічну модель асиміляції.

Асиміляція означала споживання, тобто вилучення їжі з навколишнього світу та перетворення її на субстанцію організму. Перетворення, тобто споживання, означало продукцію, або, як це сформулював однодумець і співавтор Кене Мірабо-старший: «Витрати дають життя продукції, а продукція відшкодовує витрати» («Les dépenses donnent la vie à la production, et la production répare les dépenses»)[117].

З цього погляду «Економічна таблиця» виглядає насамперед як схематичне зображення процесу споживання. Інвестиції капіталу входять у процес виробництва як їжа в тіло. І подібно до того, як тіло, споживаючи їжу, перетворює її на продукт самого себе, так і сільське господарство перетворює елементи, які воно споживає, на свої продукти.