Цьому поступові немає кінця, оскільки дематеріалізація іде вперед безупинно і те, що вчора було мотлохом, сьогодні за найновішими критеріями постає як надійне, вагоме, майже шикарне. Індустріальна ностальгія знаходить притулок на блошиних ринках, цих заповідниках ошуканого масовим виробництвом споживача.
Використання та споживання продукту масового виробництва також переживає зміни. На прикладах з Ван Гога, Флобера та Гамсуна ми бачили, що відбувається з речами.
Проте водночас цей потік рухається в протилежному напрямку. Адже тією мірою, в якій новісінькі, тільки-но з фабрики, черевики нога їхнього власника перетворює на
Слова Вірджинії Вульф про одяг (хоч і сказані з іншого приводу[31]) стосуються всіх промислово виготовлених предметів споживання: ми носимо й використовуємо його, але так само він носить і використовує нас. Одяг є подвійним агентом, за допомогою якого промисловість інфільтрується в найінтимніші царини життя людини. Як далеко заходить ця стратегічна мімікрія, показують промислові методи
І врешті, щодо сили споживання. Це поняття, якого не знайти в жодному словнику, сформулював у середині ХІХ ст. учень Гегеля, історик ідей, філософ, політичний і економічний мислитель Лоренц фон Штайн. Він був сучасником Маркса і так само зазнав відчутного впливу з боку тогочасної біології. Його термінологія так само насичена поняттями біологічного походження, як і у Маркса, коли він, наприклад, говорить про
Сила споживання – це те, що відбувається в процесі споживання між товаром і споживачем. Це своєрідний обопільний вплив, «дуель», у якій товар чинить певний опір, що його споживач, аби отримати задоволення від використання, має подолати. Характеризуючи товар як рівноправного партнера і супротивника людини у споживчих відносинах, Штайн говорить: «Така сила споживання має також окрему людину за свій предмет»[33].
Варто зауважити, що тут ідеться не про споживче виробництво, в якому виникає товар, а натомість про індивідуальне кінцеве споживання, в якому товар знищується задля користі споживача. Однак чи не перетворюється через це «продуктивне споживання» на «товар», зі свого боку, сам кінцевий споживач?
Цього хибного кола можна уникнути, якщо згадати про Альфреда Маршалла і його поняття кінцевого споживання як «негативне виробництво»[34], або, можна також сказати, як виробництво навпаки. Мається на увазі, що воно витягує або висмоктує корисність, яку виробництво раніше вклало в товар. Допомогти це уявити наочно можуть деякі живі пояснення Гастона Башляра щодо його психоаналізу матерії у книжці «Земля і мрії волі». Наведені в ній інсценізації відносин між матерією і «я» цілком можуть придатись як зображення актів продукції і споживання. Ключовим є поняття боротьби та вимірювання сил між предметом та «я». Формулювання на кшталт «матерія відкриває наші сили», «рівновага між нашою силою і опором матерії», «провокація матерії», «лють матерії», «боротьба проти речовин» («la matiére nous révèle nos forces», «l’équilibre de notre force et de la resistance de la matière», «provocation de la matère», «colére de la matière», «matière domptée», «combat contre les substances») навіюють думку про силове зіткнення, що, однак, водночас спрямоване на досягнення глибокої єдності. Хіба слова про акти pénétration matérielle[35], за яким слідують intimités du sujet et de l’objet (qui) s’échangent[36]; [37], не натякають відверто на еротичний бік споживання. Саме звідси походить давнє кліше щодо розніження та знесилення, яке спричиняє споживання предметів розкоші. Тут між матеріальним благом і людиною, що його використовує-споживає, відбувається біологічна подія, яку можна порівняти з поїданням-асиміляцією, і, врешті, похідний від останньої як первинного типу процес асиміляції товару.
А тому логічно доповнити економічні поняття споживчої вартості та мінової вартості поняттям асиміляційної вартості. Як і поняття споживчої вартості, воно стосується фізично-матеріальної сторони економічного предмета і має на меті схарактеризувати фізичний процес споживання. Воно запитує про те, як споживання
Як і поняття споживчої вартості, поняття асиміляційної вартості не можна тлумачити кількісно. Уже помітні для погляду сліди використання і споживання на предметі та споживачі вказують на те, що тут відбувається щось субстанційне. Неможливо виразити в точних одиницях виміру ступінь асиміляції товару. Хіба що можна уявити його як певну величину, подібну до калорійності їжі. Що знову приводить нас до вихідної тези цієї книжки: кожен предмет споживання – це «їжа».
Витікання
У хаосі, з якого з’являється світ у міфах про його створення, неважко пізнати стан людини до народження у материнській утробі. У ньому немає ніяких відмінностей і ніяких меж, ніякого внутрішнього і зовнішнього, верху чи низу, світла чи темряви, тепла чи холоду, а є лише океан навколоплідних вод, з яким майбутнє «я» перебуває в єдності[38].
У цьому стані перебуває також світ як безконечна істота – як світ-звір – згідно з розповіддю Платона про створення світу в діалозі «Тімей». Він, щоправда, має форму, а саме найдовершенішу геометрично форму кулі та наділений також душею. Одначе все решта, що властиве живій істоті, відсутнє. Він не має серця, легень і здатності до руху, відчуття, харчування й виділення. Як істота, що живе не в світі і не завдяки йому, а натомість тотожна світові, а відтак і собі, він не підтримує стосунків із чимось зовнішнім щодо нього.
Вільне від голоду, страждання і занепаду, незмінне, безсмертне, вічне, космічне первісне тіло Платона насправді було не живою істотою, а просто формулою для пояснення світу, що зберігала своє значення до нового часу: макрокосмос, з якого виводився мікрокосмос людини, так останній відносився до першого, як відрізаний кружок до цілої ковбаси. Макрокосмічна автаркія, що не потребувала зовнішнього світу для живлення й підтримання життя, знайшла своє емблематичне вираження у вигляді змія, що кусає самого себе за хвіст (Urobos), тобто кола[39].
Чим же насправді не як ідеальна формула, а фактично є життя і як воно розгортається, намагався за століття до Платона пояснити Геракліт. Він перший зрозумів, що речі не є такими твердими, незмінними й тотожними собі, як це здається людям. Вони постійно змінюють не тільки своє положення – рухаючись у просторі й часі, – а й внутрішній склад. Вони невпинно щось втрачають і втрачене заміщують новим і лише завдяки цьому залишаються тим, чим вони є. Цю думку, що випередила сучасне поняття обміну речовин і філософську ідею «Plus ça change, plus c’est la mème chose!»[40], можна назвати фундаментальним фізіолого-філософським пізнавальним здобутком Геракліта.
Знамените положення Геракліта, яке бентежило коментаторів усіх часів, про неможливість двічі увійти в ту саму річку, має ще те значення, що не тільки людина має справу з річкою, яка кожної миті змінюється, а й річка має справу з людиною, що також кожної миті зазнає перетворення. Отже, зустрічаються дві річки: одна – у вигляді води, інша – у вигляді людини. Panta rhei. Все тече.
Менш знаменитим, ніж метафора річки, але не менш значущим з погляду Гераклітового уявленням щодо постійного виникнення й зникнення речей є його образ вогню. Гераклітів вогонь (pyr) – це водночас «великий» космічний вогонь сонця, блискавки і «маленький» земний вогонь вогнища.
Ієрархія, утім, у цьому разі не менша, ніж ієрархія неба і землі, богів і людей. Якщо сонце і блискавка вічні й не потребують ніякого живлення, то земне полум’я обмежене і смертне. Воно живе лише доти, доки отримує їжу – дерево, олію, віск.
Гераклітова філософія вогню як сили, що породжує світ і по завершенні світового циклу знову знищує його у світовій пожежі (ekpyrosis), має цікавити нас тут лише через те, що виникнення світу пов’язано з
Прикметно, як вогонь Геракліта підхоплює і продовжує функцію його метафори річки: якщо потік річки – це просто механічне переміщення мас води, що сама по собі лишається незмінною, то в полум’ї відбувається постійна