Усе в фізіократичному циклі є споживанням у сенсі біологічної асиміляції. Людина споживає їжу, аби підтримувати життя. Посіяне пшеничне зерно споживає мінеральні поживні речовини у ґрунті, повітря атмосфери та світло сонця. Увесь процес загалом споживає інвестиції капіталу (avances в термінології Кене).
Отже, «Таблиця» становить собою не так перенесення моделі замкненого кровообігу Гарвея на економіку, як зображення сільськогосподарського процесу
Питання полягало в тому, здійснювався процес продуктивного споживання власною силою чи, подібно до дихання у зображенні кровообігу в Кене, отримував поштовх зовні. Що ж до участі людини, то тут Кене успадкував панівне від часів Античності антропологічно-філософське припущення, згідно з яким спонукальною силою будь-якої дії є потреба. У його твердженні, «що продукти ґрунту не є самі по собі багатством. Багатством вони є лише тому, що вони потрібні людині… Отже, вони є багатством лише тому, що (через ринок) потрапляють до споживача»[118], – легко пізнати визначення Джона Лока: «
Просвітницький утилітаризм вивів звідси ідею перетворення приватних вад на суспільні чесноти (Мандевіль) та егоїзму як рушійної сили всієї економічної діяльності (Адам Сміт).
Природа як власне продуктивна сила у фізіократичному сенсі у цих антропологічних теоріях уже не відігравала ніякої ролі. Її заступила «моральна природа» людини як провідне начало. Проте оскільки ця остання, хоч би як намагалася, сама по собі не була здатна посіяти жодного зерна чи покласти будівний камінь, вона потребувала певного фізичного виконавчого органу. У класичній політичній економії це була праця. Її подвійний характер полягав у тому, що вона була, з одного боку, морально-духовною дією людини, проте з другого – витіканням (у сенсі aporrhoe) природи, що відбувалося через тіло людини.
Фундаментальні зміни у цьому психофізичному співвідношенні викликала поява машини і, відповідно, заміна праці людини працею машин. У певний спосіб, про який фізіократи і не мріяли, індустріальна революція ХІХ ст. реалізувала їхню тезу продуктивного потенціалу природи.
Природа, поставлена на службу збільшенню промислової продукції, вже не була природою біологічного росту як у сільському господарстві. Вона стала природою «жахливої залізної маси» та «циклопічних машинних сил» (Карл Маркс) на службі у Великої Промисловості. У Марксовому формулюванні про «включення величезних сил природи та природничої науки у процес виробництва»[120] легко розгледіти органіцистське уявлення, що лежить у її основі. Воно виступає з усією чіткістю там, де мова заходить про кінцеву стадію машинізації виробництва, якою є повна автоматизація, коли виробничу працю виконують тільки машини, а роль людини зводиться до контролю і регулювання. Коли Маркс називає автоматизоване виробниче підприємство «потужним організмом» виробництва, коло фізіократичної продуктивності природи замикається[121]. Єдина відмінність між автоматизованою фабрикою та фізіократичним полем полягає в тому, що перша виробляє продукцію зі сталі, металу та сили пари, а останнє – із землі, сім’я та сонячного проміння. В обох випадках виробництво є не що інше, як споживання раніше накопичених речовин і сил.
Далі ми побачимо, якими заплутаними шляхами продуктивна сила промисловості XIX ст. виростала з біологічної життєвої сили XVIII ст.
Продуктивність природи та економіки
У 1738 р. Жак Вокансон представив паризькій публіці три автомати – гравця на флейті, барабанщика та качку, – з яких найбільшу сенсацію викликав найменший із них. Механічна імітація рухів і звуків розглядалась і сприймалась як цілком зрозуміла річ. Що ж до качки, то Вокансон стверджував, що ті зерна, які він вкладав їй у дзьоб, вона всередині механічно перетравлювала і виводила як екскременти. Чи не міг він також сконструювати качку, яка б також клала яйця, з яких би вилуплювалися механічні курчата? Доволі довгий час цю картинку сприймали за щиру правду, доки хтось не висловив сумнів, що механізм травлення є не що інше, як кавовий млин. Іще більше часу знадобилося задля того, щоб з’ясувати, що Вокансонова качка навіть механічно не перемелювала зерна і фекалії автомата були лишень купкою справжніх екскрементів, прихованих подібно до того, як у шаховому автоматі ховалася справжня людина[122].
Розуміння того, що в природі є сили, які не можна пояснити законами механіки Декарта, Галілея та Ньютона, почало з’являтися в науці лише після перемоги класичної механіки в XVII ст. Будь-який великий тріумф засліплює щодо того, що лежить за межами завойованої території. У цьому випадку – стосовно своєрідності звичайного життя і живої істоти. Кінець XVII ст. був часом, коли дух мав перетравити все, що несло із собою відкриття сили тяжіння. Питання про те, що становить собою життя під фізіологічним кутом зору, тобто, наприклад, чи існує якась фундаментальна «життєва сила», аналогічна силі тяжіння, здавалося не на часі, і вважалося, що прояви живого організму легко пояснити за допомогою понять механістичного інструментарію.
Однак що ж може бути нагальнішим від пояснення фундаментальних начал життя?
Оскільки розмноження виступає як біологічний первинний акт будь-якої продукції, а економічне поняття виробництва прямо походить від біологічного (у фізіократів), треба з’ясувати первинне значення «продукції». Продукція і продукування, перш ніж вони стали вживатися в економічній теорії, були юридичними поняттями. Вони вживалися там, де йшлося про забезпечення свідків і доказів у судовому розгляді. Щось
Теорія розмноження, яка у XVIII ст. набула розвитку під назвою «вчення про преформацію», становила собою дивну суміш механістичної та теологічної думки. Згідно з нею, будь-яке сім’я та будь-яке яйце вже містили повністю сформовану майбутню живу істоту в мініатюрі, а її подальший розвиток полягав лише у зростанні вже наявного, наче «розгортання»[123] природою змісту певного пакета. Теологічне ядро вчення полягало в тому, що сім’я і яйце містили в собі не тільки теперішнє, а й усе минуле життя до самого божественного акту творіння. Мальбранш писав у 1673 р.: «Усі дерева вже закладені в приймочці… Одна-однісінька приймочка містить не тільки майбутнє дерево, що розвивається з сім’я, а й усю сукупність сімені, що містить майбутні дерева і майбутнє сім’я дерев і так далі ad infinitum»[124]. Антоні ван Левенгук, піонер мікробіології XVII ст., аби дати уявлення щодо повноти і крихітного розміру мініатюрної людини (animalcules) в одному-єдиному людському сімені, зауважив, що мільйон їх «займають менше місця, ніж одна піщинка»[125].
Це порівняння нагадує схоластичні описи тисяч небесних янголів, що містяться на кінчику булавки. Важливішим, утім, є інший збіг, який полягає у тому, що для вчення про преформацію маса живих істот є хоча й безконечною, але також незмінною і статичною, як зоряне небо теологів і механістів. Або, якщо повернутися до економіки, меркантилізмові так само було чуже уявлення про те, «діяльність людини може щось додати до наявного складу світу або щось змінити в ньому… Людина не породжує багатства світу, а лише їх виявляє» (Йоганнес Буркгардт)[126].
На противагу до вчення про преформацію у XVIII ст. сформувалася теорія епігенезу. Згідно з нею, життя народжувалося не з готової, створеної Богом мініатюрної істоти, а з неоформленої матерії, яка сама себе перетворювала на рослину, тварину та людину. Жульєн де Ламетрі, який у своїй книжці «Людина-машина» зображував людину не як витвір Бога, а як продукт матерії, через одинадцять років після Вокансона спричинив сенсацію, запропонувавши протилежний підхід. Просвітницький дух того часу був налаштований лише вірити у можливість механічного відтворення травлення, а не прийняти цілковито, до ядра душі матеріалізовану людину. Скандал навколо Ламетрі пояснювався багато в чому його схильним до провокацій характером. Якби він застосував теорію епігенезу не одразу до людини, а, скажімо, до органічного життя загалом, це не викликало б жодних протестів навіть із боку церкви.
Саме з такою обережністю і, відповідно, керований темпераментом більш схильним до гармонії, прийняв естафету через рік після появи «Людини-машини» Бюффон. Як і для Ламетрі, для нього вихідним пунктом була матерія, що сама себе організовує. Головні поняття Бюффона «matière vivante», «molécule organique» та «particle organique»[127] цілком відповідають поняттю Ламетрі «matière organisée»[128]. І обидва збігаються в розумінні природи як економічного продуцента. Ламетрі пише: «Вона [природа] народжує мільйони людей з більшою легкістю й радістю, ніж один годинникар створює складний годинник». А ось Бюффон: «Органічне є звичайнісіньким продуктом природи і коштує їй найменше»[129]. Врешті, обидва бачать у живому організмі дію сили, що впливає не зовні – механічно, – а зсередини самої органічної матерії. Там, де Ламетрі говорить про forces de la vie[130], Бюффон – відповідно, про forces pénétrantes[131]. Те, що він має під цим на увазі (а це в жодному разі не ударна сила чи сила тяжіння механіки), спочатку він зумів описати лише негативно – як нездатність людини її розпізнати:
Ці сили… недоступні нашим почуттям, оскільки вони діють усередині тіла, тоді як наші почуття здатні сприймати лише зовнішнє. Наші очі для цього мали б бути організовані таким чином, щоб вони не лише бачили поверхню, а й проникали в середину тіла і відтак могли б роздивитися склад і структуру матерії. Тому ми ніколи не зможемо скласти собі уявлення щодо цих сил та їхнього способу дії[132].
Як вихід із цього ускладнення Бюффон пропонує допоміжну конструкцію moule intérieur[133], тобто перенесення технічно механістичного принципу карбування або литва форми. Завчасно відповідаючи на заперечення, що moule за визначенням може відтворювати лише зовнішню форму предмета, Бюффон зауважує, що moule intérieur для нього лише розумова конструкція, потрібна тільки для пояснення. «Той, хто хоче описати щось, для чого не існує поняття, інколи змушений удаватися до суперечливих на позір позначень»[134]. Із таким застереженням Бюффон пропонує moule intérieur для пояснення таїни життєвої сили: «Так само, як ми формуємо речі зовні за своїм бажанням за допомогою карбування та форм для лиття, так і природа має свої moules для формування внутрішнього»[135].
Будь-який організм – це певна moule intérieur, що надає неоформленій сировині її «внутрішню» форму. Це відбувається, по-перше, у процесі асиміляції їжі як «перекарбування» або «перелитво» отриманих із зовнішнього світу сировини, продуктів харчування у форму організму; по-друге, в процесі епігенетичного розмноження нового організму з невпорядкованої маси органічних молекул, що своєю чергою діють як крихітні живі цеглини moule intérieur для всього організму.