- Ну…
- От тобі і ну… треба самим все перевірити.
- Ох вляпалися ми з тобою Васильку. Куди тепер цей камінець подіти?
- Давай взавтра вирішимо як бути. А поки мовчи!
- Може, хоча брату скажу?
- Думаю, не варто. Він зразу ж туди поїде, а там бандити озброєні.
- Певне, ти правий! – сумно видихнув Миколка.
Корови вже наближалися до села, коли хлопці їх наздогнали. Назустріч череді, в сутінках, вийшла стривожена Василькова мати й Миколчин старший брат Дмитро.
- Де це вас носило до цієї пори? Ми вже всі очі по виглядали. Сашко з Мишком уже давно пригнали, а вас десь чорти носять. Ми збиралися йти вас шукати. – Зустрів їх докорами Миколчин брат.
- Корови, якоїсь зарази, гедзались. – опустив очі Миколка.
- Певно, знову загралися. Батько тобі всипле! - Дмитро відвісив Миколці запотиличника.
- Ви ж могли самі заблудити, де б ми вас тоді шукали? - бідкалась Василькова мати. Вона була не така сувора й тільки скуйовдила голову хлопця. Василько похнюпився й легенько вислизнув від матері.
- Ну мам! Що ми маленькі? Ми ж свій ліс знаємо.
Корови ремигаючи розходилися по дворах. Надворі зовсім стемніло.
Розділ 7. Напис на долоні
Василько заклав два пальці до рота і пронизливо свиснув декілька разів біля паркану Миколчиної хати. Друг, як на диво зовсім не заспаний, за секунду вже стояв біля хвіртки.
- Що, гайда до сховки? – Хлопцям кортіло якнайшвидше роздивитися камінця. Якось уже дуже неправдоподібними видавались їхні вчорашні пригоди. Та й обговорити хотілося ті події. Вони вихором понеслися в кінець села, де на узліссі височіла стара, одинока сосна. Хлопці видряпалися на товсту розлогу гілку, вигребли з дуплянки мох і дістали пакунок. Миколка похапцем засунув руку в сумку і враз його лице перекосила гримаса відчаю.
- Немає! Каменя немає!
Василько, не розуміючи, що сталося кинувся до пакунка - торбина була пуста, лише на дні лежала монета із зображенням ящірки в короні і кілька папірців.
- Чортівня якась. Це що, хтось за нами слідкував і забрав камінця?