- Знаєш, корів було легше шукати. Вони, хоч не так стрибали. Цей перескакує через озерця, ніби через звичайні калюжі.
Судячи зі слідів створіння рухалося лісом досить незграбно, проте на болоті воно перестрибувало відкриту воду з легкістю звичайної жаби. Його розчепірені пальці легко втримували звіра на купинах, там де хлопці провалювалися по пояс. Урешті друзі повністю втратили слід. Вони стояли розгублені посеред болота, порослого кущами осоки.
- Вертаймося, Васильку, ми його, певно ж, не знайдемо! А навіть як знайдемо, ти ж сам казав, камінця нам у нього не відібрати. Може, то і є ті білі саламандри, про які говорив Професор?
- От, чортяка смалений! - вилаявся на адрес володаря слідів Василько. - Ніби справді у болото провалився. Ось тут із купини стрибнув, а на тому боці вже ніяких слідів. Треба на тому березі глянути.
Хлопці закачали штани й полізли у воду. Озерце було мілке й ледь сягало хлопцям колін. Навколо друзів, у досить прозорій, як для баговиння, воді, плавало декілька мальків і хмари пуголовків. Сполохані жителі метушилися в замкненій водоймі, їх, здається, тут споконвіку ніхто не турбував.
- Куди він дівся? Ми весь берег обдивилися й ніяких слідів. Тут цьому Лохнеському чудовиську, точно, сховатися ніде? Хотів би я його побачити, саламандра, то чи не саламандра?
Василько видряпався на сухе й викручував промоклі штани. За ним виліз із води й Миколка. Він уже жалкував, що кинувся в цю безнадійну погоню. А найбільше його турбувало, що нічого вдома не сказав про свою мандрівку. Якщо батько дізнається, що знову ходив на болото, бути йому битим.
Високо в небі над хлопцями висіло розпечене сонце. Воно було в зеніті й добряче припарювало. Повітря, сповнене вологи ставало липке й тягуче. На заході гуртувалися в купки темно-сірі хмари. Стояла абсолютна тиша. Навіть набридливі комарі, що не пропускають тут жодної живої душі, ліниво дрімали під вузькими листками осоки. Усе свідчило – пообідньої грози не минути.
Хлопці сіли обсихати, та хоча сонце й припікало, проте від високої вологості повітря, одяг висихав повільно. Друзі розляглися на острівку в легкому запамороченні від спеки.
- Вертаймося! Не хочу вже більше йти за тим камінцем, – порушив мовчанку Миколка. – Я вдома нічого не сказав, та й парить, мабуть, на дощ.
- Давай вертаємо й підемо до того місця, де бачили Професора, може йому вдалося від тих харцизяк утекти. - Василько підвівся й оглянув місцевість. - Знаєш, Миколко, а я утямки не візьму куди це ми забрели.
- А й, справді, місце незнайоме. Ні стежки поблизу, ні дороги. Ти, хоч знаєш, як назад вибратися?
- Виберемося! Тут блудити ніде. Трохи прямо пройдемо й вийдемо на дорогу. Не хочеться мені назад у ліс через чагарники дертися. Проте звідси, ми не втрапимо на вчорашнє місце, треба повертати до лісу.
- Я б із задоволенням вибрався із цього мокротиння, навіть у густий ліс.
- Добре, підемо навмання.
Попереду мерехтіла в нагрітому повітрі синя стіна далекого лісу. Хлопці, петляючи між водяними перешкодами, пішли в цьому напрямку. Скоро вони вийшли на тверду дорогу.
Та цей шлях з’явився нізвідки – виник просто серед болота. Він ішов прямо - прямісінько, як випущена стріла. Дорога була тверда, укрита шестигранною бруківкою. Ніколи ще в цих місцинах, ні Миколка, ні Василько не бачили цього шляху, що ніби розрізав Пустомитське болото навпіл.
- Мабуть, військова траса. Я чув, якось у сільмазі дядьки розповідали про секретну трасу через болото. Ще казали, що цей шлях може запросто зникнути під водою.
- Нісенітниця. Наслухаєшся всяких розповідей. Давай дізнаємось куди вона веде.
- Добре, давай! Але було б краще щоб поближче додому.