- Ні, я просто, тоді взяв його в долоню, а сьогодні вранці дивлюся - на руці напис.

Хотів змити, а воно не зникає.

- Ого! - Послинив пальцем, протягнуту долоню, Василько. - Не відстає!

- Мені, правду кажучи,  не дуже це все подобається. А може це пов’язано з відьмами, а не із якими не саламандрами?

- Ти знову за своє. Давай краще прослідкуємо куди пішов той здоровило.

- А Професор? Ти ж хотів його рятувати?

- Справді. Але якщо він живий то спитає де камінець? Професор доручив нам камінець, ризикуючи життям, тому мусимо дізнатися куди пішов той велетень.

 - Тоді пішли!

 Хлопці рушили , продиралися крізь колючі кущі, обдираючи до крові руки й ноги. Сліди вели через густі зарості терну. Василько йшов попереду, час-від-часу, припадаючи до землі, щоб не втратити напрямок. Позаду брів Миколка, йому не дуже хотілося нових пригод, та залишати друга самого він не збирався.

- Дивися,  ну й кроки в цього «хлопця». Думаю, якщо ми його й зустрінемо, то так запросто, він нам камінця не віддасть.

- Ще б пак, то якого лисого, ми за ним премося?

- Треба дізнатися, куди він пішов, а тоді вирішимо що робити.

 Друзі минули узлісся й заглибилися в ліс. Сліди йшли вдалині від дороги, через хащі. Гілки шмагали смільчаків по обличчю - ліс густішав.

- Глянь, що я знайшов! - Василько зняв із гілки жмут шерсті.

- Зелена?!!

- Таких зелених звірів, раніше в наших місцях не було.

- А, мо’, це снігова людина?

- Хто його знає, та як на мене, це скоріше болотна… Поглянь, він попрямував на болото.

- Як би там не було, я хочу побачити хто може так крокувати й залишати такі сліди.

 Ліс закінчився й  хлопці вийшли прямо на знайоме, Пустомитське болото. На багні слід губився, друзям приходилося обходити численні озерця. Хлопці вже добряче замочилися, а сліди, то з’являлися, то зникали й слідопитам доводилося довго відшукувати, куди ж пішло невідоме створіння, що зазіхнуло на схований скарб.