Вони вже минали одинокий гайок із верболозу, коли вдалині, попереду, помітили вогонь. Він горів, здавалося, просто посеред болота. Було враження, що полум’я мандрує між купинами. Хлопців охопив льодяний жах.
- Я ж казав від-д-дь-м-м-а, - прошепотів, цокаючи зубами Миколка.
- Може газ? - принишк і собі Василько. Він намагався бути спокійним, але настирливі холодні мурашки забігали у нього поза спиною, з шаленою швидкістю.
- Еге ж, газ! Дивись, і димок піднімається! А, що як тут собака велика водиться, Баскервілі!? – видихнув Миколка і хлопці кинулися прожогом в осоку. Та, пробігши трохи по болоті, помітили, що втратили свою стежку, а вода уже сягала їм по пояс.
- Васильку, ми ж зі стежки зійшли. Вертаймося, а то води он скільки.
- Ідемо праворуч, тут десь була дорога.
Але ні ліворуч, ні праворуч стежки не було. Кругом на водяній поверхні виднілася тільки осока. Стежина ніби запропастилася. Хлопцям стало лячно.
- Треба брести до берега, а то в трясовину вліземо.
Мандрівники, брьохаючись у рясті й жабуринні, повернули на сухе. За декілька хвилин вони вибралися на твердинь і стали викручувати мокрі штани. Тут комарі взялися за свою справу, дошкуляючи друзям. Тепер, трохи перевівши дух, хлопці стали їх помічати й по черзі ляскати себе по спинах. Сонце заховалося за лісом й на болоті розпочався жаб’ячий концерт. Уже з берега друзі роздивилися, що вогонь горів не посеред води, як видалося спочатку, а на невеликому острівку, який заходив у болотне плесо.
- Так, тепер і ми заблудилися, - констатував Василько, оглянувши місцевість.
Розділ 6. Професор
- Мало мені корів, так батько ще й відлупцює за те, що поліз на це болото. - Миколка був не в гуморі.
- Думаєш мені весело. Давай не скигли! Знаєш, я читав, що людина лякається найбільше того, про що не знає, або чого не розуміє. От і нам треба дізнатися, що там за вогонь?
- А якщо якісь чортяки, чи відьми? Я не піду!
- Знов ти за своє. Ти, як стара баба з хутора. Ніяких чортів немає! Це все видумки щоб лякати малих дітей. От побачиш… - останні слова Василько вимовив якось невпевнено. У нього, той бридкий холодок за спиною ще не пройшов.
- Ну не чорти, так прибульці які-небудь, хто в цю пору, з нормальних людей, по болоті ходить? Я не піду.
- Та ми здалеку подивимося. Треба ж дізнатися, що там до чого. - Василько рушив першим, Миколка плентався позаду, незадоволено щось бурмочучи. Хлопці боязко наближалися до чагарників, що перетинали їм шлях. На болоті швидко сутеніло, та видно було ще досить добре. Вони пішли навпростець до острівця. Біля виходу на косу, з під ніг хлопчаків, випурхнула сполохана качка. Нерви в друзів були настільки напружені, що вони дременули назад до болота.
- Тю, дурні, качки злякалися! - першим зупинився Василько.
- Давай, хоч дрюки виламаємо! - злякано відсапувався Миколка. Серце в нього тріпотіло, як в сполоханого зайця, та відступатися все ж не хотілося. Хлопчача цікавість перемогла.
- Ходімо!