- Згедзались! Держи їх!
Пастушки покинули свою гру й метнулися переймати корів. Та дарма - з череди не залишилось навіть телятка. Хлопці були в розпачі.
- Ну й влетить мені вдома. - відхекувався розчервонілий від безрезультатного бігу Миколка.
- І де їх тепер шукати? – мало не плакав Сашко.
- Якось у мене теж згедзались, так ми знайшли на лузі за болотом. Треба йти до Пустомитського болота, - запропонував Василько.
- Ні, в останній раз ми знайшли корів на Лосьовому, - втрутився в розмову Мишко. Він щойно підбіг, густа чорна чуприна хлопця була мокра від невдалої погоні за телицями. Хлопці стали сперечатися, куди ж іти шукати пропажу, бо сліди худоби розділилися в лісі.
- Давайте і ми розділимося: ви з Сашком йдіть на Лосьове, а ми з Миколкою до Пустомитського болота, - звернувся Василько до Мишка.
- Ти, що здурів, на тому болоті самі пропащі місця, там такі трясовини.
- Але якщо корови туди забрели?.. Тре їх завернути, а то як влізуть в болото…
- Може й ти правий, ідіть до болота.
Пастушки розділилися й вирушили на пошуки. Пустомитське болото було далеченько. Треба було минути ліс навпростець, густі чагарники, порослий осокою діл і тільки тоді впрешся в широке, водяне плесо безкрайого болота. Хлопці, якось раз ходили туди ловити в’юнів, та гнітючим і страшним видалося воно тоді й друзі вернулися додому ні з чим. Злякав рибаків якийсь дивний гучний звук, схожий на кумкання здоровенної жаби. Мертве було те місце, зовсім не схоже на їхні болітця й копанки, де в’юнів і карасів аж кишіло. Ще жахала хлопців трясовина, про яку ходили страшні розповіді, де безслідно зникали люди й худоба. Погана слава ходила про те місце, батьки забороняли хлопцям сюди навіть наближатися, але що може зупинити допитливих хлопчаків, тим більше, що кляті корови вибрали цей маршрут.
Пробираючись через чагарі, юні пастушки йшли по ледь помітних слідах у напрямку страшного болота. Та чим ближче підходили хлопці до цього гнітючого місця, тим моторошніше ставало друзям.
Миколка всеньку дорогу не замовкав, пригадуючи всі страшилки, які він пам’ятав про цю місцину.
- А ти чув, як Надійчина бабця розповідала про болотну відьму, що водиться в цих болотах? Отак бувало заблукає мандрівник, забреде на болото, а вона вже тут як тут, засвітить свій каганець і прямісінько в трясовину заманить.
- Перестань, ці побрехеньки розповідати і так по спині мурашки лазять. Ніяких відьом немає, а на болоті гази виходять і фосфором світять. Треба ж було цим коровам запертися в це погибле місце. Я б сам сюди нізащо не пішов. Та йди мерщій, а то як до сутінок корів не знайдемо знаєш, що нам буде?
- Твоя правда. Твій тато, хоч не б’ється, а мій ледь що – зразу за ремінь. - Миколка шморгнув носом, мабуть, в уяві хлопця була зустріч із батьком, без згедзаних корів.
Хлопці наближалися до великого, як безмежне море, чорного болота. Пастушки, по ледь помітній стежині, обходили гнітючі зарослі, косуючи з острахом на баговиння. Починало сутеніти.
- Може вернемося? Хлопці на Лосьовому вже, мабуть, знайшли тих дурних корів і женуть додому. - Почав нервувати Миколка. Йому вже давненько хотілося повернути із цього сумного місця, тим більше, що сонце своїм червоним диском вже чіплялося за верхівки далекого лісу й лаштувалося спати.
- Ми ж тут ніколи не пасли, то як могла худоба сюди забрести?
- Он бачиш слід на траві видніється. - Василько нагнувся над стежиною. – Корови сюди пішли. Але якщо за тим ліском не знайдемо, повернемося додому, бо до вечора не встигнемо.