— Ти з розуму зійшов? — запитав Ейч. — Навіщо тобі це робити, Зі?

— Тому що так буде правильно, — сказав я. — Тому що я б ніколи не зайшов так далеко сам. Тому що кожен з нас заслуговує побачити, що всередині тих воріт і як закінчується гра. І тому що мені потрібна ваша допомога.

— Можеш повторити останнє, будь ласка? — попросила Арт3міда.

— Мені потрібна ваша допомога, — сказав я. — Ви маєте рацію. Це мій єдиний шанс пройти Треті ворота. Для нас не буде другого шансу. «Шістки» скоро прибудуть і одразу зайдуть. Тому я повинен пройти їх раніше за них, з першої спроби. Шанси зростуть, якщо ви троє підстрахуєте мене. То… що скажете?

— Розраховуй на мене, Зі, — сказав Ейч. — Я і так збирався тобі допомагати.

— На мене теж, — сказав Шото. — Мені нічого втрачати.

— Дозвольте мені уточнити, — сказала Арт3міда. — Ми допоможемо тобі пройти ворота, а ти, натомість, розділиш з нами приз?

— Не зовсім, — сказав я. — Якщо я виграю, то розділю приз між нами незалежно від того, допоможете ви мені чи ні. Так що допомогти мені у ваших інтересах.

— Я так розумію, часу це записати в нас немає? — сказала Арт3міда.

Я подумав, тоді відкрив меню управління свого відеоканалу. Я розпочав пряму трансляцію, так що кожен глядач мого каналу (а лічильник показував більше двохсот мільйонів глядачів) міг почути те, що я збирався сказати.

— Вітання. Це Вейд Воттс, також відомий як Парзіваль. Я хочу, щоб весь світ знав: якщо я знайду великоднє яйце Галлідея, клянусь, що розділю виграш порівну з Арт3мідою, Ейчем і Шото. Зуб даю. Честь мисливця. Чесно-пречесно. І тому подібне. Якщо я обманюю, то навіки затавруйте мене безвольним нікчемою, який відсмоктує «шісткам».

Коли я завершив ефір, то почув Арт3міду:

— Чувак, ти з глузду з’їхав? Я жартувала!

— Оу, — сказав я. — Так. Та я знав це.

Я похрустів кісточками пальців та залетів у ворота, і мій аватар зник у вирі зірок.

Я опинився у величезному темному порожньому просторі. Я не бачив стін чи стелі, але, здається, там була підлога, бо я на чомусь стояв. Я почекав кілька секунд, не знаючи, що робити. А тоді в порожнечі пролунав електронний голос. Він звучав наче згенерований примітивним синтезатором мовлення, схожого на ті, що використовували в «Q*Bert» і «Gorf».

— Побий рекорд або помри! — повідомив голос.

З’явився стовп світла, спадаючи десь згори. В основі цієї колони світла стояв старий аркадний автомат. Я одразу впізнав його характерний кутастий корпус. «Tempest». «Atari», 1980 рік.

Я заплющив очі і опустив голову.

— Лайно, — пробурмотів я. — Це не моя найкраща гра, народ.