— Заспокойся, Парзівалю, — сказала Арт3міда. — Повертайся до гри. Тепер це перегони. І вісімнадцять аватарів «шісток» прямо позаду тебе. Так що потрібно виграти наступну гру. Зрозумів?

— Так, — сказав я, повільно видихаючи. — Я розумію.

Я зробив глибокий вдих і натиснув кнопку «Перший гравець» ще раз.

Як завжди, у змаганні я викладався на повну. Цього разу мені вдалося повністю зануритися в гру. Обертання, удар, суперудар, пройти рівень, уникнути шипів. Руки автоматично працювали над контролерами. Я забув, що було поставлено на карту і про мільйони людей, які спостерігали за мною. Я поринув у гру.

Я грав трохи більше години, і щойно пройшов рівень 81, коли почув ще один дикий сплеск овацій.

— Ти це зробив! — закричав Шото.

Очі метнулися до верхньої частини екрану. Мій рахунок був 802488.

Я продовжував грати, інстинктивно бажаючи отримати найвищий можливий результат. Але тоді Арт3міда голосно прокашлялась, і я зрозумів, що не було ніякої необхідності грати далі. Я тепер витрачав дорогоцінні секунди фори, які мав у «шісток». Я швидко втратив два додаткові життя, і на екрані засвітилось — «Кінець гри». Я знову ввів ініціали і вони опинилися на вершині списку, трохи вище рекорду Галлідея. Потім монітор потемнів, і в центрі екрану з’явилося повідомлення:

МОЛОДЕЦЬ, ПАРЗІВАЛЮ!

ПІДГОТУЙСЯ ДО ЕТАПУ 2!

Корпус гри зник, і мій аватар разом з ним.

Я стрибав через покритий туманом схил. Я припустив, що їду верхи, адже підстрибував угору-вниз і чув стукіт копит. З туману попереду виринув знайомий на вигляд замок.

Але коли я подивився на тіло аватара, то побачив, що воно не було верхи на коні. Я йшов по землі. Мій аватар був одягнений у кольчугу, а руки були витягнуті вперед, ніби стискали віжки. Але я нічого не тримав. Руки були абсолютно порожні.

Я перестав рухатися і стукіт копит також припинився, але тільки через декілька секунд. Я обернувся і побачив джерело звуку. Це був не кінь. Це була людина, яка стукала двома кокосовими половиками.

Тоді я зрозумів, де був. Усередині першої сцени «Монті Пайтона і Святого Граалю». Ще одного улюбленого фільму Галлідея, і, можливо, найулюбленішого фільму ґіків усіх часів.

Схоже, це ще один синхрофільм, як симуляція «Військових ігор» всередині Перших воріт.

Я був у ролі короля Артура. Носив той самий костюм, що і Грехем Чепмен у фільмі. А людина з кокосами була моїм вірним слугою — Петсі, якого зіграв Террі Гілліам.

Коли я повернувся, Петсі вклонився, але нічого не сказав.

— Це ж «Святий Грааль» Пайтона! — почувся схвильований шепіт Шото.

— Ще б пак, — сказав я, забувшись на секунду. — Я знаю, Шото.