— Не чесно, — сказав я, вирубивши реактивні чоботи і приземлившись біля Ейча. — Могли хоча б одного залишити мені.

Арт3міда не відповіла. Просто показала середній палець.

— Вітаю з убивством Сорренто, — сказав Ейч. — Це, звичайно, була епічна битва. Але ти все одно повний ідіот. Ти це знаєш, правда?

— Так, — я знизав плечима. — Знаю.

— Ти такий егоїстичний мудак! — закричала Арт3міда. — А якби тебе вбили?

— Не вбили ж? — сказав я, обходячи її, щоб дослідити Кришталеві ворота. — Тому заспокойтеся і відчинімо цю річ.

Я оглянув замкову щілину в центрі дверей, потім подивився на слова, надруковані прямо над ними.

Любов. Надія. Віра.

Я дістав копію Кришталевого ключа і підняв його вгору. Ейч і Арт3міда взяли з мене приклад і теж підняли свої ключі.

Нічого не сталося.

Ми всі обмінялися зацікавленими поглядами. Тоді мені в голову прийшла ідея і я прочистив горло.

— «Три — магічне число», — повторив я перші рядки з пісні «Шкільного року!».

Як тільки я промовив слова, Кришталеві ворота засвітилися, а тоді по обидва боки від першої замкової шпарини з’явилися дві.

— Вийшло! — прошепотів Ейч. — Очманіти. Не можу в це повірити. Ми справді тут. Перед Третіми воротами.

— Нарешті, — кивнула Арт3міда.

Я вставив свій ключ у замкову щілину по центру. Ейч — у щілину зліва, а Арт3міда — справа.

— За годинниковою стрілкою? — сказала Арт3міда. — На рахунок три?

Ми з Ейчем кивнули. Арт3міда дорахувала до трьох, і ми разом повернули ключі. Спалахнуло синє світло, наші ключі і самі кришталеві двері зникли. А тоді перед нами відчинилися Треті ворота, кришталеві двері, що вели прямо у вир зірок.

— Нічого собі, — почувся шепіт Арт3міди поруч зі мною. — Ось ми й тут.

Коли ми ступили вперед, готуючись зайти у ворота, я почув оглушливий вибух — наче сам всесвіт розколовся навпіл.