– Та в нас немає інструмента – може всі вади через це…

– Так купіть! Задля майбутнього дитини самі не доїдайте, не допивайте. Я тут уболівати душею за кожного, і все намарне. А вам байдуже!

Діна вже не пам’ятала, як вийшла з зали. І це вона не переймається за дітей; і це їй намарно?! Діна ледве-ледве стримувала сльози образи і безсилля. Вона собі вже вирішила, що до цієї вчительки вже однозначно ніколи не піде. Тільки як це обережно сказати Зоєчці? А піаніно вони, врешті-решт, куплять, обов’язково. Женя вже отримав пристойну роботу – він заступник головного конструктора заводу. Потроху наскладають грошенят. І поновлять навчання. Але не з цією вчителькою.

Зоя сприйняла цю новину досить спокійно. Взагалі вона легко піддавалась маминому впливу. Та ще й в школі відбувалися цікаві зміни, було чим опікуватися. Більшовицький Уряд кілька разів змінював своє ставлення щодо спільного навчання хлопчиків та дівчаток: в 1918 країна вперше заявила про спільне навчання дівчаток і хлопчаків – на відміну від європейських держав; напередодні війни країна повернулася к окремому навчанню, але через війну це виконувалося так хаотично, з такими ускладненнями, що врешті-решт знову повернулися до спільного навчання.

В Зоїній школі до дівчаток в класи саме додали хлопчаків. В їх налагоджений спокійний школярський побут втрутилася галаслива, рухома, несхожа на самих них юрба молодиків. І як обидві сторони не намагалися приховати свій інтерес один до одного, подекуди спалахували жаринки першого кохання.

Діна якось спитала у Зої:

– А тобі подобається хлопчик, якого посадили поряд?

– Хто? Отой бовдур? Ні! Він «здуває» в мене домашні завдання щодня. А в шахи я йому вкотре ставлю дитячий мат, а він ніяк не дотямить прибрати пішака.

– Та хіба ж хлопці лише для того, аби грати з ним в шахи?

– А навіщо ж ще?

– Щоб одружуватися, а потім жити разом, народжувати дітей, ходити в кіно, в оперу…

– З дітьми?

– За це вже не переймайся – я буду за цапа відбувайла. В тебе буде, кому доглядати малих.

Діна вже почала мріяти про онуків. Звісно, Зоєчці ще зарано одружуватися – їй ледве виповнилося чотирнадцять. Треба закінчити школу, потім інститут. Інститут – це обов’язково, аби не стояла, як бабуся, все життя за верстатом. А там вже й онуки. Помріяти ж можна…

Якось удень в двері хтось несміливо постукав. Діна відчинила. На порозі стояла молоденька жіночка. Гарненька, миловидна, тільки що в окулярах. Діна на хвилинку заклякла – дівчина їй була геть не знайома.

– Ви до кого? – Діна врешті порушила мовчання.

– До Вас, Діно Станіславівно… Можна увійти?

Діна пропустила її за поріг, причинила двері, але далі не запрошувала – все ще не розуміла, що від неї бажають.

– Хіба ми знайомі? – спитала Діна, аби хоч якось припинити мовчанку.

– Ні. З Вами – ні. Я знайома Вашого чоловіка…