– Женя, ти при розумі? Тут війна почалася – а він про свої справи. Що тепер з нами буде? А може, до Харкова не дійдуть? Все ж таки велике місто, охорона…

– От до великих міст лізтимуть найперше…

Не сказати, що жахлива новина про початок війни миттєво заполонила свідомість харків’ян. Більшість населення ще пам’ятала заяви Уряду про налагодження відносин з Німеччиною, про укладений Пакт про ненапад…

Спочатку була боязка надія на якусь помилку. Поступово реальні події цю надію витискували, витискували… Але поки що це був страх перед невідомістю, а не жах очевидного.

Майже відразу оприлюднили Наказ про мобілізацію цивільних: призивалися чоловіки від 1905 по 1918 років народження. Женя був 1904 року, тож в першу хвилю мобілізації не підпадав.

Місто попри приязну літню погоду набирало чим далі похмурого вигляду: вікна перехрестили стрічки з паперу, в кожному дворі з’явилися таці з піском, діжки з водою. І обов’язково – протипожежний інструмент: лопати, сокири, ломи… Але все це здавалося якимсь не реальним, не справжнім, як у важкому сні. Відомості про бойові дії на кордоні спочатку завершувалися оптимістичними закликами: «Наше діло праве. Ми переможемо!». Згодом цей оптимізм згасав, згасав… Його заступили скупі відомості на кшталт: «Після запеклих боїв наші війська залишили…» – і називалося місто або містечко, що було все ближче і ближче до Харкова. Через місто брьохали біженці разом із своїми свійськими тваринами. Недоєні корови жалібно мукали, негодовані вівці безнадійно мекали… Якось Діна принесла додому аж два відра молока! – колгоспники просили подоїти корів для себе, аби тварина не мордувалася.

Місцеві мешканці розпитували прибулих, невже конче було зніматися з місця? Може, це справа кількох днів – і наші викинуть геть загарбників?

Ілюзії випарилися остаточно і в одну мить, коли на Харків вперше було скинуто бомбу. Це сталося десь у липні. Спочатку серед білого дня над містом пролетів німецький літак. З околиць почулися звуки наших зеніток, але шкоди літакові не завдали.

Хлопчаки повибігали на двір і пильно вдивлялися в небо – для них війна все ще була грою.

Аж поки німці не почали щоденне бомбардування міста. Стало зрозуміло, що напад на Харків не за горами. Місто наїжачилося протитанковими їжаками, обклалося мішками з піском. Але ці заходи запровадились, аби затримати ворога бодай на день, на час: з Харкова потрібно було вивезти стратегічні підприємства.

Був вересневий вечір. Осінь цього року не поспішала заявити про свої права – погода залишалася майже по-літньому тепла. Женя щось довгенько не повертався з роботи. Діна за звичкою, що добряче вкоренилася за кілька років, подзвонила подрузі:

– Твій чоловік вже повернувся? В мене вечеря холоне…

– Та давненько вже вдома.

У Діни забуті жахи щодо коханок знов підняли голови зі споду свідомості і заворушили отруйними язиками. Ці чоловіки! Знайшов час! А не подзвони вона подрузі – як зазвичай відмагався б терміновою роботою.

Таким чином без достатнього приводу накручуючи себе, Діна згаяла десь із годину або трохи більше. В двері постукали. Це не міг бути Женя – він мав власного ключа. Хіба що сумління примусили його постукати – аби надати Діні право впустити чоловіка або ні.

Діна набрала повнісінькі легені повітря, аби на одному диханні висловити йому своє обурення… Та на порозі стояв керівник Жені та його дружина.

– Зараз не час репетувати, треба діяти: Женю заарештовано. Ви залишайтесь вдвох дома. Нікуди не ходіть і не дзвоніть! Чули? Нікуди! А я спробую щось зробити. Якщо ще не запізно.

Коли жінки залишились вдвох, Діна нарешті видихнула питання, що як ком застрягло в горлі і в свідомості:

– Заарештовано? Женю? Як? За що? Його ж за що?!

– Заспокойся, люба. Може, й помилилися. Всяк буває. Розберуться.