Книги

Паперова лялька

22
18
20
22
24
26
28
30

Діна вночі так і не змогла зімкнути очі бодай на хвилинку. Коли дзвінки трамваїв та грюкання молочних бідонів сповістили про наступ ранку, біля дверей почулися чоловічі голоси. Розмовляють, значить їх щонайменше двоє.

Поріг переступив Женя зі своїм керівником. Господи, як може одна-єдина ніч так змінити чоловіка! Він був неголений, якийсь весь пожмаканий, чого він собі ніколи не дозволяв. Але річ була навіть не в тому. В нього з’явився погляд зацькованого звіра.

Діна кинулась до нього:

– Любий, поглянь на мене! Тобі зле? Тебе били?

– Ні… – як крізь сон відповів Женя. – Але я бачив, як б’ють інших…

– Так, балакати будете потім, у дорозі… Часу обмаль. На збори – доба – і їдете супроводжувати тракторні цехи на Алтай, до Рубцовська.

Отут Женя наче прокинувся від сну:

– Чому це тракторні? Ми ж ще не довели останню модель танку до серії! Як же без мене? Я ж вів всю документацію на двигун…

Його керівник не витримав – заволав:

– Ти що, так нічого і не второпав? Не маленький же! Хоча ці творчі натури поводяться гірше, аніж діти! Через це тебе і заарештовано, що до початку війни не встигли налаштувати масовий випуск танків! Через те, мовляв, і відступаємо!

А от знайдемо винних, знешкодимо – і справа піде! Ти правив просто за підходящого жертовного барана: не призивний вік, солдата не загубимо; інтелігент не в першому поколінні – дуже зручно наліпити на тебе тавро шкідника. Допер нарешті? Я через силу тебе висмикнув звідтіля, доки «колесо правосуддя» ще не почало крутитися! Йому життя спасають, а він чіпляється за роботу! Рубцовськ – це найбільше, що я міг для тебе зробити! І медом там не намащено, ще згадаєш. Йолоп! Щоб через добу тебе тут не було!

Давалася взнаки дуже напружена ніч. Тим більше, що такі випадки стали далеко не поодинокі, рятувати своїх конструкторів ставало все важче…

Діна під час лайки вжалась в стіну і палко молила: «Боже, дай нам сили! Боже, дай нам сили!». І, аби Бог її й насправді почув, було б незрозуміло, чого саме вона просить: чи дати їм сили все кинути і уїхати невідомо куди, чи дати сили залишитись, чи дати силу не з’їхати з глузду, коли, здавалося б, непорушні основи світобудови пішли на марне, а ноги і розум втратили бодай слабку опору!

Перша прийшла до тями Діна. Можливо, через те, що її ніколи й не залишала думка, що вона крім Варшави все життя жила в якомусь викривленому світі, до якого ніяк не могла звикнути. Вона рівним спокійним голосом звернулася до Жені:

– Піди поспи хоч дві-три годинки. Мабуть, сьогодні не доспав? А я почну складати дитячі речі.

Женя мляво опирався, але втома перемогла – він заснув навіть не роздягнувшись. Діна не стала його чіпати.

Наступного дня родина відчувала себе як очманіла. В них було обмеження по розміру багажу, то ж Діна декотрі речі відстоювала просто з несамовитою завзятістю.

Вона не поступилася жодною дитячою одежиною (ані літньою, ані зимовою), попри завіряння Жені про повернення поклала увесь посуд, білизну, всі до одної дитячі фотографії, особливо ретельно перебрала Маєчкіни, аби жодної не пропустити. І будь-що хотіла забрати швацьку машинку «Зінгер», що вони нещодавно її купили. Машинка вже точно нікуди не лізла. Женя відкрутив дерев’яну основу, а вже саму голівку якось серед м’яких речей запхали. Як же вона принадилась в евакуації!

Як не важко з дітьми зніматися з місця, Діна не шкодувала, що вони їдуть в тил – подалі від фронту. Що з собою приносить війна, вона ще пам’ятала. Але сховати голову в пісок їй не вдалося – війна дістала їх і в далекому Алтаї. Тільки інакше.

Рубцовськ до війни був маленьким провінційним містечком з невеличкими дерев’яними і приземкуватими глиняними хатинками. Мощених доріг не було. Мешканці дуже пишалися, що мали власний млин. На околиці міста були зерносховища, почали будувати цукровий завод – оце й усе. І ось сюди було вирішено евакуювати аж три заводи – з Харкова, Одеси та Сталінграду. Із купи понівеченого обладнання треба було серед степу підвести тракторний завод. Якнайшвидше.