Обладнання почало прибувати восени. А це ж вам не південь – Сибір! Тут і в літку можуть пролітати білі мухи, а осінь – це вже напевне дощ і сльота, заметіль і морози… Разом з вантажами прибували й прибували люди.
Сибіряки – народ приязний і доброзичливий. Кожен брав собі, бува, і по кілька сімей прибулих. Але ж все одно сорокатисячне містечко не мало змоги поглинути усіх. До того ж на будівництво заводу залучали ще й мешканців навколишніх сіл, тож маленьке містечко розбухало на очах.
Перша зима була найжахливіша для евакуйованих. Нашвидкуруч будували аби яке житло: саманні бараки, напівземлянки, дерев’яні бараки спрощеного типу. Навіть такого житла було замало – в одній кімнаті тулилися по дві сім’ї.
Евакуйовані жили дуже нужденно. Робітники заводу отримували мізерну зарплатню і продовольчі картки, за які можна було попоїсти доволі мабуть, один раз. І це працюючи по 12 годин на добу в недобудованих нестерпно холодних цехах! Верстати вкривала льодова плівка, руки примерзали к залізним кожухам. А працювали ж хто? Підлітки, що їх ще зарано було відправляти на фронт! Але навіть вони, майже діти, працювали в таких пекельних умовах, зціпивши зуби! Аби наблизити перемогу!
Женя відразу ж був залучений до будівництва заводу – кваліфікованих інженерів було обмаль. Діна, аби хоч трохи збільшити кількість продуктів на сім’ю, пішла робити в цех ширвжитку. Діти залишалися вдома самі. Віталік і тут блукав по околицях і збирав камінці. А тут вже їх було – Алтайські гори багаті на різноманітні мінерали! Зоя попервах без мами з дому не виходила. Якось Діна повернулася додому з роботи і завважила, що в кімнаті щось захолодо. Зоя скоцюбилась на ліжку.
– Що з тобою, дитинко?
– Ніжки болять, наче їх голками колють.
Сирі дрова в пічці затухли, і Зоя не спромоглася їх роздмухати. Діна похапцем роздягла дочку: ніжки аж побіліли, так змерзли. Діна вибігла на двір, набрала в миску снігу і заходилась терти ступні, доки вони не почервоніли. Хвала Богові, ніжки відійшли, а от нігтики так і залишилися приморожені на все життя.
На роботу Діна більше не пішла. Аби бодай трошки роздобути харчів, взялася шити сусідам. Вірніше, не шити, а латати і так вже латану-перелатану одежинку. Ото коли знадобилася швацька машинка! Платили хто чим міг: хто дасть сухарик, хто жменьку пшона, хто одну-дві картоплини. А хто не міг ані чим віддячити, бо був вкрай нужденним – таким Діна шила й так. Роботи вистачало на цілісінький день, несли й власний одяг, і робочу робу, і капелюхи, і постільну білизну. Купити нове було неможливо – все, що вироблялося, відправлялося на фронт. Все для фронту, все для перемоги! Тільки б скінчилася війна! Тільки б швидше скінчилася війна!
На другу зиму містечко вже розбудувалося, з’явилися капітальні житлові будинки. І коли, нарешті, війна скінчилася, Рубцовськ вже був чималеньким промисловим містом.
5
Після Перемоги родина повернулась не в Харків, а в Мінськ. (Щастило Діні на столиці, що не кажи!). Там вирішили будувати свій власний завод. Отож з 1946 й веде історію Мінський тракторний. Женя вже проектував не танки, а мирні трактори «Білорусь».
Діна не любила згадувати воєнні роки, наче хотіла набіло витерти їх з пам’яті. Навкруги траплялось стільки вдів, вдівців, калік, що Діні було гріх нарікати на долю: і сама війну пережила, і чоловік з нею, і діти… Декотрі невтішні вдови за спиною, а то й в очі дорікали щодо Жені: «Що, в тилу відсиділись? Хай інші накладають головою!». Найболючіше таки закиди зачіпали Женю: не надрукуєш же на лобі, що воно і як! А Діна й уваги не звертала.
Вона з несамовитою енергією укинулася налагоджувати пристойне життя. Про себе думала: «Хоч тепер заживемо спокійно, дітей повиучуємо, в люди повиводимо. Повинні ж усілякі жахи кінець кінцем скінчитися!». Ще не скасували карточну систему, продуктів на одну особу отримували обмаль, а Діна все рівно сервірувала стіл як годиться, з ножами, виделками, серветками. За столом намагалася привчити дітей правильно користуватися столовими приборами.
Зоя цю науку сприймала охоче, а от Віталік як вдавалося хапав кусень хліба – і гайда на вулицю, збирати зразки геологічних порід. Звісно, в Рубцовську щодо мінералів було більше роздолля! А в Мінську що знайдеш? Калійну сіль, торф, в кращому випадку залізну руду. Але Віталік все одно нишпорив невідомо по яких завулках, і щоразу тягнув додому купу зразків. Щодо навчання діти теж були різні. Обидва вчилися на відмінно, але якщо Зоя брала старанністю, та Віталік вчив тільки те, що йому подобалося – і запам’ятовував дуже швидко.
Діна давно хотіла, аби Зоєчка навчилася грати на фортепіано. Сама Діна трохи грала – так, для себе. У Варшаві у них був інструмент, а далі вже було не до навчання. То хай хоч діти надолужать.
Зоя охоче поступила в музичну школу, в неї виявили гарний слух. На інструмент грошей не було і близько, то ж Женя на ватмані викреслив всі 88 клавіш і добряче понаводив їх тушшю. Таку «клавіатуру» прикріплювали до кухонного столу – і Зоя нескінченно розучували гами.
Діна вже бачила дочку на концертах, в вечірній сукні; зал аплодує…
В кінці року в школі проводився академічний концерт, а після нього – батьківські збори. Діні видавалося, що Зоя грає пречудово. Хоча що там грають діти у першому класі – невеличкі простенькі п’єси. На зборах вчителька почала з тих учнів, яких вона хвалила, а потім дійшла черга до «відстаючих». Щодо Зої вона не знайшла жодного приводу похвалити, тільки лаяла:
– Здається, що звуки вона видушує – такі вони мляві; мізинець геть не працює, його роботу й не чути. Про те, що існує мажорна й мінорна тональність вона взагалі наче не чула…