— Ні, повірив. Але ж він та й ніхто з нас не думав, що ви такі молодці, та…
Мисливець замовк, зупинився і став вдивлятись у далечінь.
— Оротук, ти нічого не бачиш? — спитав він, простягаючи руку в той бік, куди дивився.
Хлопець почав приглядатись.
— У тебе очі молоді, вони мусять бачити далеко, — продовжував мисливець.
— Ні, я нічого не бачу, — відповів Оротук.
— А ти дивись, дивись уважніше. Коли б ти був моряком, ти розвинув би свій зір. Ану, я вистрілю.
І мисливець, піднісши рушницю, вистрілив.
— Тепер давай іти туди.
Оротукові здалось, що вдалині на синьо-блакитному фоні полярної темряви заворушилась якась темна пляма.
— Я щось бачу, — сказав хлопець.
— От-о-то, — відказав мисливець, — там щось живе. Воно рухається. Швидше йому назустріч.
І обидва з усіх сил натиснули на лижі.
ТАБІР «РОЖЕВОЇ ЧАЙКИ»
На небі заграло білим полум"ям північне сяйво. Воно бризкало бенгальськими вогнями, розливалося вогняною рікою, розбігаючись по небу пломенистими зайчиками. В морозному повітрі, в полярній тиші в супроводі миготіння зірок горіло розкішне небесне пожарище.
А внизу на крижинах, назустріч Кризі та Оротукові, чорними привидами повільно рухались дві істоти.
— Ге-ге-ге! Е-ей! — порушив тишу арктичної ночі могутнім вигуком мисливець.
— Оротук, дай постріл.
Блиснув огонь, і прокотився звук пострілу. І, наче у відповідь, здаля долетів ледве чутний крик.
— Дядьку Тарасе! Це вони! — скрикнув Оротук.