Всі зайшли до крижаного приміщення. Там було тісно, зате тепло.

Офіура в ролі лікаря метушився біля невідомого.

Володя коротко переказав Бойчукові історію їхньої подорожі. Особливо довго довелось їм затриматись серед торосистих крижаних полів, де їхні сани йшли дуже повільно.

Минуло з півгодини, і невідомий опритомнів. Всі збились навколо нього.

— Капітан… — пошепки покликав невідомий.

— Кого ви кличете, мій друже? — спитав його штурман. Невідомий розширив очі і з виразом ляку та здивування прошепотів у відповідь:

— Хто це? Де я?

— Ви на науково-дослідній станції «Північний полюс», — відповів штурман. — Але ми хочемо знати, хто ви?

— Це сон… — застогнав невідомий.

— Ні, це не сон, товаришу, — нахилився над ним Офіура.

— Сон, сон! — наче сперечаючись сам із собою, тихо скрикнув той.

— Та який сон — розсердився мисливець. — Не віриш, ущипни себе за щоку. Тебе ось ці хлоп"ята врятували і…

— Не гарячись. Крига! — перебив мисливця штурман, — Ми зараз усе з"ясуємо.

Невідомий схопився, як наелектризований. Він хотів устати, але зміг лише випростати спину, щоб сидіти. Його підтримували зоолог і мисливець.

— Так це не сон! Це справді! — скрикнув він, плачучи від хвилювання.

Всі зрозуміли, що то були сльози невимовної радості.

— Два роки, два роки, — шепотів невідомий.

Але за хвилину він підвів голову, і сльози зникли, а в очах спалахнули тривога і неспокій.

— Де мої товариші?

— Дядю, — сказав Темар, — ми знайшли вас під торосом, коли ви замерзали. Ми не знаємо ваших товаришів. Скажіть, хто ви?