У мене було все. Час, мета і майже повний місяць, і навіть алібі, а напруга зросла настільки, що я міг би, закривши очі, дозволити цьому статися само собою. Домогтися щастя, рухаючись на автопілоті. І після цього мене знову чекало солодке полегшення. М"язи розслабляться, в них зникнуть вузли напруги, і я вперше за довгий час занурюсь в спокійний, глибокий сон. А вранці, свіженький і відпочилий, скажу Деборі...
Ох..
Невже я скажу Деборі, що скористався несподіваною можливість зони без-Доуксів і пішов лиходіяти у темряву зі своєю Потребою і Ножем, коли останні пальці її бойфренда падали в бачок для сміття? Якимось чином, — хоч у мені всередині і сиділа група підтримки, яка волала, що все буде в повному порядку, — я був упевненим, що це їй не сподобається.
У мене було відчуття, що маленький ляп з мого боку, який вона не зможе пробачити, міг покласти край нашим стосункам, і, хоч я і не був здатним відчувати любов, я все таки хотів зберегти при собі Деб і бачити її відносно щасливою.
І от знову я залишився один на один із своєю доброчесною витримкою та чесністю, якою я страждав уже так довго. Понурий Покірний Декстер.
Я набрав номер, який дав мені Доукс. Спочатку пролунав гудок, а потім почулося легке шипіння. Я натиснув кнопки коду доступу, почув клацання, і жіночий голос нейтральним тоном промовив:
— Номер.
Я продиктував номер мобільного Доукса. Настала пауза, а потім голос повідомив мені координати; я квапливо записав їх у блокнот. Голос трохи почекав і додав:
— Рухається точно на захід зі швидкістю 65 миль на годину.
Зв"язок обірвався.
Я ніколи не претендував на роль видатного штурмана, але на моєму катері стояв GPS. Прилад був корисним, коли треба було знайти місце для гарної риболовлі. Тому я ухитрився ввести координати, не розбивши голови і нічого не підірвавши. GPS, який дав мені Доукс, був більшим кроком вперед, ніж мій, а ще на його екрані навіть відтворювалася карта місцевості. На карті координати перетворилися на федеральну автостраду 75, що вела до долини Алігаторів, яка служила коридором до західного узбережжя Флориди.
Я був злегка здивований. Територія між Маямі і Нейплс називається Еверглейдс і являє собою болото з ділянками напівсухої землі. Там повно змій, алігаторів та індіанських казино, які були зовсім не тим місцем, де можна було б розслабитися і спокійно розчленувати тіло. Але GPS не міг збрехати, як і голос в телефоні. Якщо координати виявляться помилковими, то в цьому буде винен Доукс, але він пропав, тому... В мене не було вибору. Я відчував провину за те, що покидаю вечірку, не виказавши подяки хазяїну, але все ж я сів у машину і поїхав до федеральної автостради 75.
Через кілька хвилин я вже був на автостраді, потім звернув на північ до Ай-75. Якщо рухатися на захід, то місто поступово сходить нанівець. Потім перед самим в"їздом в долину Алігаторів, — там, де починається платна частину шляху, — знову з"являються будинки та веселі заклади зі стриптизом. Біля будок для збору дорожнього мита я пригальмував і знову набрав номер. Той же нейтральний жіночий голос повідомив мені набір координат, а потім зв"язок знову обірвався. Я зрозумів, що вони припинили рух.
Якщо вірити координатам, то зараз сержант Доукс і доктор Данко затишно влаштувалися приблизно в сорока милях від мене, в самому центрі безіменної водної глушини. Я не знав щодо Данко, але мені чомусь здавалося, що Доуксу зараз буде не дуже зручно на плаву. Може GPS таки здатний збрехати. Все ж, я мав щось робити, тому я виїхав на шосе, заплатив за проїзд і продовжив шлях на захід.
У місці паралельному до локації на GPS, розташовувалась відгалужена дорога. Вона була майже непомітною, особливо на швидкості сімдесят миль на годину. Однак, побачивши її краєм ока, я різко загальмував, виїхав на узбіччя і позадкував до з"їзду. Це була ґрунтова дорога в одну смугу, яка, як мені здавалося, вела в нікуди. За старим дерев"яним мостом вона ставала прямою, як стріла, і тягнулася в темряву болота. У відблиску фар проїжджаючих автомобілів видимість була не більше п"ятдесяти ярдів, але, по правді кажучи, бачити там було нічого. У центрі, між двома глибокими коліями, зростали високі бур"яни, а над самою дорогою нависали крони дерев, які ще більше посилювали темряву, а більше там нічого не було.
Я збирався вийти з машини і пошукати якісь сліди, але, на щастя, відразу зрозумів, що це дурна затія. Адже я не Тонто, знаменитий індіанський слідопит. Я не міг, глянувши на відігнуту гілочку, визначити, скільки білих чоловіків пройшло тут за останню годину. Можливо покірна, але не дуже сильна уява Декстера на мить представила свого володаря Шерлоком Холмсом, який по іржі з коліс зумів би визначити, що по дорозі, тримаючи в руках кубинську сигару і укулеле34, пройшов рудий кульгавий горбань. Ні, якщо бути чесним, то ніяких слідів я знайти не зміг би. Сумна істина полягала в тому, що якщо я рухався не туди, то в результаті цього у мене пропаде вся ніч. Втім, у Доукса могло пропасти щось набагато більше.
Щоб остаточно упевнитися — чи позбутися почуття провини — я ще раз подзвонив по супер секретному номеру Доукса. Голос повідомив ті ж координати. Отже, де б вони не знаходилися, до них вела ця темна ґрунтова дорога.
Схоже, вибору у мене не було. Борг кличе Декстера, і Декстер повинен відповісти на цей заклик. Я різко крутнув кермо і з"їхав на темну дорогу.
Згідно GPS, мені, перш ніж зустрітися з тим, що мене чекало, належало минути приблизно п"ять із половиною миль. Я перемкнув фари на ближнє світло і повільно рушив вперед, вдивляючись у дорогу. Це залишало мені багато часу на роздуми, що не завжди було доброю річчю. Я думав про те, що можу побачити наприкінці дороги, і про те, що міг би зробити, коли там опинюся. Раптом до мене дійшло — в самий невідповідний момент, — що в мене не було ні найменшого уявлення, як вчинити, якщо в кінці свого шляху я знайду доктора Данко. «Приїжджай і забери мене», — сказав Доукс. Ця пропозиція буде здаватися вам простою до тих пір, поки ви не потрапили в Еверглейдс темної ночі, маючи на озброєнні лише блокнот. А доктор Данко без особливих зусиль зумів схопити багацько крутих і добре озброєних клієнтів. На що міг сподіватися безпорадний душка Декстер, якщо навіть Доукс Могутній здався настільки швидко?
Що я зроблю, якщо він схопить мене? Не думаю, що з мене зможе вийти дуже гарна, виюча йодлем картоплина. Я не був впевнений і в тому, що звихнувся, оскільки багато авторитетів уже б давно заявили, що у мене з"їхав дах. Або я все ж таки збожеволів і, припинивши бурмотіння, опинюся в країні вічного крику? Не можна виключати і того, що я, будучи тим, ким був, буду до самого кінця розуміти,