Навколо мене зімкнулась ніч, і не в доброму сенсі. Декстер — міський хлопчик, звиклий до яскравого світла. Чим далі я просувався по ґрунтовій дорозі, тим темніше ставало, а незабаром стало так темно, що ця подорож почала здаватися просто безнадійною, самогубною затією. Така обстановка вимагала щонайменше взводу морської піхоти, а зовсім не лаборанта судово-медичної експертизи. Ким я себе уявив? Відважним сером Декстером, що скаче галопом на білому коні, аби виручити друга? На що розраховував? Що я міг зробити корисного, крім як молитися?
Зрозуміло, що я ніколи не молився. Та й хіба стало б Воно слухати молитви істоти на зразок мене? Навіть у тому випадку, якщо я знайду Щось (ким би Це не було), то як Воно втримається від того, щоб не засміятися наді мною або не всадити блискавку мені в горло? Звичайно, було б набагато комфортніше, якби я міг відшукати якусь вищу силу, але я вже був знайомий з однією. Проте чи було достатньо Темного Мандрівника, щоб мені допомогти? Чи вистачить його швидкого, гострого розуму і чудового таланту переслідувати здобич в темряві, щоб виручити мене з біди?
Згідно GPS, коли я під"їхав до якихось воріт, то мав перебувати у чверті милі від сержанта Доукса або в гіршому випадку від його мобільного телефону. Це були широкі, алюмінієві ворота, які використовуються на молочних ферм задля утримання худоби всередині ферми. Але це не було молочною фермою. Знак, що висів на воротах, оповіщав:
Ферма «Блейлок» з розведення алігаторів
ВХІД ЗАБОРОНЕНО
Місце для розведення алігаторів було вибрано досить вдало, але це не сприяло тому, аби я захотів тут опинитися у нормальній ситуації. Я із соромом мушу визнати, що хоча все своє життя прожив у Маямі, про ферми алігаторів я знав дуже мало. Тваринки бродили у своїх водянистих загінчика, чи вони вільно походжали по всій території? Це здавалося важливим питанням на той момент. Чи може алігатор бачити в темряві? І наскільки зазвичай голодними вони були? Всі ці питання були такими доречними і такими цікавими.
Я вимкнув фари, зупинив машину і вийшов з неї. В несподівано тиші я почув потріскування остигаючого двигуна, писк комарів і неголосну музику, що доносилась здалеку. Схоже, музика була кубинська. Цілком можливо — Тіто Пуенте.
Доктор був удома.
Я наблизився до воріт. Дорога за ними як і раніше тягнулася прямо, кудись до дерев"яного мосту, а потім у лісок. Крізь листя пробивалося світло. Але я не побачив алігаторів, які би грілися у місячному сяйві.
Отже, Декстер, ми на місці. І що би ви збиралися робити цього вечора? В даний момент будинок Рити здався мені не таким вже й поганим місцем. Особливо в порівнянні з глухим нічним болотом. За воротами мене чекали божевільний маніяк-вівісектор, зголоднілі рептилії і людина, яку треба було рятувати, незважаючи на те, що він жадав мене вбити. А в правому кутку рингу стояв одягнений в чорні труси Могутній Декстер.
Я задавався цим питанням останнім часом так часто, але все ж таки — чому завжди я? Ні, я серйозно. Я?, я з усіх інших людей буду ризикувати життям заради порятунку сержанта Доукса? Агов? Чи не є якісь проблеми в цій картинці? Наприклад, той факт, що
Проте, я таки був тут, і, мабуть, мені доведеться через це пройти. Я переліз через ворота і рушив на світло.
Поступово на ферму поверталися нормальні нічні звуки. Принаймні, вони здалися мені нормальними для цього лихого, доісторичного лісу. Я почув тріск, гудіння і дзижчання наших друзів-комах, і якийсь жалісний крик, — хотілося сподіватися, що це була якась сова; і будь ласка маленька. В кущах праворуч від мене щось задеренчало і замовкло. Однак, на щастя, замість того щоб злякатися, як годиться нормальній людській істоті, я раптом відчув себе нічним мисливцем. Звуки стихли, рух навколо мене сповільнився, а мої почуття загострилися. Темрява трохи розсіялася, я став розрізняти в ночі деякі деталі, і десь в глибинах моєї зростаючої впевненості пролунав нечутний холодний смішок. Невже нещасний, ніким не зрозумілий Декстер почав сприймати світ не головою, а якимось стихійним почуттям? Якщо так, то слід було б дозволити Темному Мандрівнику взятися за кермо. Він буде знати, що треба робити, і він це зробить.
І вкінці-кінців — чому б і ні? В кінці дороги за дерев"яним мостом нас чекав доктор Данко. Я давно мріяв зустрітися з ним, і тепер моя мрія мала здійснитися. Гаррі напевно схвалив би те, що я сотворю з цим типом. Навіть сержант Доукс був би змушений визнати, що доктор Данко — гідна дичину, і висловив би мені подяку. У мене крутилася голова; цього разу я отримав дозвіл. І навіть більше, в усьому відчувалася якась поезія. Адже Доукс так довго не дозволяв моєму джинові вилізти з пляшки! І якщо для його порятунку джин звільниться з катівні, то в цьому буде вища справедливість. І я його врятую, обов"язково врятую. А потім...
Спочатку ми візьмемось за перший пункт.
Я перейшов дерев"яний міст. Коли я перебував на його середині, дошки підозріло затріщали, і я застиг. Нічні звуки не змінилися, і я почув, як Тіто Пуенте, голосно викрикнув «Аааааах-Ууухх!» перед тим, як знову повернувся до мелодії. Я ж продовжив рух.
За мостом дорога закінчилася, перетворившись на паркувальний майданчик. Зліва від мене знаходилася ланцюгова огорожа, а прямо стояв невеликий одноповерховий будинок. В одному вікні горіло яскраве світло. Старий будинок явно вимагав себе пофарбувати, але доктора екстер"єр, мабуть, цікавив не так сильно, як мав би. Праворуч на березі темнів якийсь курник. Пальмове листя даху, звисаючи по краях, нагадувало старе ганчір"я. Біля напіврозваленого причалу на каналі був ошвартований катер на повітряній подушці.
Я ковзнув у тінь дерев і відчув, як хижак із холодною упевненістю бере під контроль всі мої почуття. Я обережно обігнув парковку ліворуч, слідуючи уздовж ланцюгової огорожі. Якась істота, рикнувши на мене, кинулася в воду, але оскільки це трапилося по інший бік огорожі, я проігнорував рик. За кермом сидів Темний Мандрівник, а він не зупиняється на подібні речі.
Огорожа повернула праворуч у бік від будинку, і переді мною залишився порожній простір, не більше п"ятдесяти футів шириною, і остання лінія дерев. Я зупинився в тіні крайнього дерева, щоб краще розглянути будинок. Але коли я, завмерши, обперся рукою об стовбур, з гілок над моєю головою щось впало, почулося биття крил, і нічну тишу прорізав жахливо гучний, схожий на звук труби, крик. Я відскочив, а те, що за мить до цього сиділо на дереві, звалилося крізь листя на землю.