Все ще видаючи цей надмірно посилений трубний звук, істота звернула на мене свій погляд. Це був здоровенний птах — більший, ніж індичка, — і, судячи із шипіння і криків, дуже на мене сердився. Птах зробив крок вперед, тягнучи за собою масивний хвіст, і я зрозумів, що маю справу з павичем. Тварини і птахи мене взагалі-то не любили, але ця з першої миті почала відчувати до мене нестримну і агресивну ненависть. Думаю, павич не до кінця розумів, що я був значно більшим та істотно небезпечнішим, ніж він. Складалося враження, ніби він хотів з"їсти мене, або прогнати геть. Було необхідно зупинити цей котячий концерт якомога швидше, тому я ввічливо похвалив пташку і з гідністю відступив назад уздовж огорожі в тінь моста. Опинившись знову в безпечній темряві, я придивився до хати.
Музика затихла, і світло у вікні погасло.
Кілька хвилин я, буквально скам"янівши, стояв у рятівній тіні. Однак нічого не сталося, якщо не рахувати того, що павич таки замовк, востаннє злобно гавкнувши в мій бік, і злетів на дерево. Незабаром знову повернулися нічні звуки — потьохкування і писк комах, хропіння і плескіт алігаторів. Але Тіто Пуенте вже не було. Я знав, що доктор Данко подібно мені вслухався і вдивлявся в ніч. Ми обидва чекали, коли опонент зробить перший крок. Але я міг вичікувати довше, ніж доктор, оскільки той не мав уявлення, що ж знаходиться там — у темряві. Він міг припустити, що поряд з будинком засів загін спецназу або навіть, не дай Бог, банда фанів «Пурпурного легіону». Мені ж було відомо, що в будинку був тільки він. Я знав, де Данко, а йому не було відомо, чи сидів хтось на даху і чи був оточений будинок. Він повинен був зробити що-небудь першим, і у нього було лише дві можливості. Напасти або...
За будинком пролунав рев двигуна, я мимоволі напружився, а катер на повітряній подушці раптом різко відійшов від причалу. Звук мотора став вище, катер понісся по каналу і через хвилину зник у ночі, зникаючи разом із доктором Данко.
Глава 25
На протязі кількох хвилин я просто стояв і спостерігав за будинком, частково через те, що мав бути обережним. Я не помітив, хто керував катером, і тому доктор цілком міг залишитися в будинку, вичікуючи, що буде потім. Крім того, якщо бути до кінця чесним, у мене не було ні найменшого бажання знову піддаватися нападу дикого хижого курчати.
Проте після ще кількох хвилин, на протязі яких нічого не трапилось, я усвідомив, що мусив піти в будинок і роздивитися. І після цього, обійшовши дерево, яке облюбувала в якості сідала злісна пташка, я наблизився до будівлі.
Всередині було темно, але не тихо. Стоячи перед розсувними дверима, що виходили на парковку, я почув у глибині будинку глухий стукіт, за ним слідувало ритмічне постогнування, яке перебивалося окремими схлипами. Навряд чи ці звуки могла видавати людина, що була готовою здійснити смертельний напад із засідки. Натомість, було цілком можливо, що вони належали комусь, хто був міцно пов"язаний і відчайдушно намагався звільнитися. Невже доктор Данко втік так поспішно, що забув прихопити з собою сержанта Доукса?
Я знову відчув, як десь у таємних глибинах мого мозку наростала хвиля спокуси. Моя Немезида — сержант Доукс — був пов"язаний, красиво упакованим і доставлений в ідеальне місце, як подарунок. У моєму розпорядженні були всі необхідні інструменти і матеріали, навколо, на багато миль, не було ні душі, а коли я покінчив би з ділом мені залишалося тільки сказати: «Вибачте, я прибув надто пізно. Погляньте, що накоїв цей огидний доктор Данко з нашим старим, добрим сержантом Доуксом». Ідея була такою п"янкою, що я навіть похитнувся, наче вже її покуштував. Природно, це була лише ідея, і я ніколи не зробив би нічого подібного. Чи не так? Ні, серйозно? Гей, Декстер! Прокинься! Повідай, милий хлопчик, чому у тебе раптом потекла слинка?
Ні, тільки не я. Чому? — бо я був моральним маяком духовної пустелі південної Флориди. Велику частину часу я, відмінно вичищений, гордо сидів в сідлі свого скакуна на ім"я Темна Стріла. Сер Декстер із роду Невинних був завжди готовим з"явитися на допомогу. У гіршому випадку він був готовим спробувати зробити це. Я маю на увазі, якщо враховувати всі обставини. Я відчинив двері будинку й увійшов.
Ледве переступивши через поріг, я відразу на всякий випадок розпластався по стіні і почав намацувати вимикач. Він опинився там, де йому і належить бути, — праворуч від входу, і увімкнув його.
Як і перший притулок доктора Данко, цей будинок був мебльований так само бідно. Головним предметом меблів тут служив великий, розташований в центрі кімнати стіл. На протилежній стіні висіло дзеркало. Праворуч знаходився дверний отвір без дверей, що вів у приміщення, схоже на кухню, а зліва були закриті двері, ймовірно, в спальню або ванну кімнату. Точно навпроти місця, звідки я увійшов, розташовувалися ще одні розсувні двері, через які, мабуть, і зник доктор Данко.
На дальньому кінці столу билося в конвульсіях щось, що мало на собі помаранчевий комбінезон. Навіть з протилежного боку кімнати було помітно, що це щось було доволі схожим на людину.
— Сюди, благаю, допоможіть, допоможіть мені, допоможіть мені. — казало воно, і я, наблизившись, схилився над столом.
Зрозуміло, його руки і ноги були пов"язані клейкою стрічкою, і це свідчило про те, що тут працювало досвідчене та небайдуже до своєї справи чудовисько. Я звільнив жертву, слухаючи, але, по правді кажучи, не чуючи її невпинне бурмотіння: «Слава Богу, благаю... заради Бога, звільни мене... швидше, швидше, приятель, заради всього святого. Скажи, Христа ради, чому ти так пізно?, спасибі, я знав, що ти прийдеш», і так далі, і тому подібне. Його череп, включаючи навіть брови, були гладко поголені. Але міцне, мужнє підборіддя і шрами, які прикрашали його обличчя, не залишали місця для помилки — на столі знаходився Кайл Чатскі.
У всякому разі, його більша частина.
Коли стрічка була знята і Кайл, звиваючись усім тілом, примудрився прийняти сидяче положення, стало ясно, що він втратив ліву руку до ліктя і праву ногу до коліна. На обрубки були накладені білі марлеві тампони, крові на них не було; знову ж таки, відмінна робота, хоча я сумнівався, що Чатскі зміг би високо оцінити майстерність, з якою доктор Данко ампутував його кінцівки. Наскільки постраждав мозок Кайла, я поки що не знав, але його безперервне сопливе бурмотіння не говорило про те, що йому можна було б довірити штурвал реактивного лайнера.
— О Боже, друже. О, Ісусе. Слава Богу, ти з"явився. — пробелькотів він, схилився мені на плече і заридав. Останнім часом мені вдалося набути в подібних справах деякого досвіду, тому я знав як вчинити. Я легенько поплескав його по спині і сказав:
— Ну-ну, Кайл, буде, буде.
Цього разу це виглядало навіть більш безглуздо, ніж з Деборою, адже обрубки його лівої руки продовжувала бити мене по спині, що сильно заважало зображати фальшиве співчуття.