— О, чорт, — сказав він. Я подивився на нього. — Ліки, — пояснив Чатскі. — їх дія закінчується. — його зуби почали стукати, і йому довелося тримати щелепи руками. Його дихання стало нагадувати шипіння, і я побачив, як по безволосому обличчі покотилися струмки поту.
— Може, все ж переглянеш своє ставлення до лікарні? — запитав я.
— У тебе не знайдеться щось випити? — запитав він. Доволі дивна зміна теми, як для мене.
— Мені здається на задньому сидінні є пляшка води.
— Випивка, — повторив він. — Водка, чи віски.
— Як правило, я не тримаю алкоголю в машині.
— Лайно. просто привези мене в готель.
Я так і зробив. Лише з однієї причини, яка була відома тільки йому, Чатскі зупинився в розташованому в Коконат Гроув готелі «Мьютайні». Свого часу це був один із найперших розкішних готелів високоповерхівок у цьому районі і там селилися моделі, кінорежисери, наркобарони та інші знаменитості. «Мьютайні» як і раніше залишався дуже хорошим, хоча померк після того, як у колись сільському районі Коконат Гроув спорудили безліч інших розкішних високоповерхівок. Ймовірно, Чатскі познайомився з готелем в часи його розквіту і тепер оселився в ньому із сентиментальних міркувань. Все ж таки треба із підозрою ставитися до сентиментальних чоловіків, які носять персні на мізинцях.
Ми виїхали на Діксі Хайвей, потім повернули ліворуч на Юніті Стріт, по якій і дісталися до «Мьютайні». Перед головним входом я загальмував.
— Висади мене прямо тут. — попросив Чатскі.
Я здивовано глянув на нього. Напевно, на його розумову діяльність продовжували впливати ліки.
— Ти не хочеш, щоб я допоміг тобі дістатися до номера?
— Я буду в порядку.
Схоже, це була його нова мантра, але виглядав Чатскі зовсім не як людина, з якою все в порядку. Він сильно потів і я не мав жодного уявлення, як він збирався добратися до своєї кімнати. Але я не був тим, хто би ліз зі своєю не потрібною допомогою до людей, які цього не хотіли тому просто сказав:
— Гаразд. — а потім я споглядав як він відкрив двері машини і вийшов. Чатскі притримувався за дах автомобіля і, погойдуючись, простояв на одній нозі до тих пір, поки його не помітив старший швейцар. Начальник всіх швейцарів, суворо глянувши на одягненого в помаранчевий комбінезон людину із блискучим черепом, намірився щось сказати, але Чатскі не дозволив йому цього зробити.
— Привіт, Бенні, — виголосив він. — Дай-но мені руку, друже.
— Містер Чатскі? — невпевнено промимрив швейцар, а його щелепа відпала, коли він помітив бракуючі кінцівки. — О Боже! — він тричі плеснув у долоні і з готелю миттєво виринув коридорний.
Чатскі ще раз подивився на мене.
— Зі мною все буде гаразд. — промовив він.
Тож погодьтеся, коли ваша присутність не бажана, то єдине, що вам лишається — це поїхати геть, що я власне і зробив. Останнє, що я побачив, був Чатскі, який, обпершись на головного швейцара, чекав, коли коридорний підвезе до нього інвалідне крісло.