— Спи. — сказала моя сестра і, не відпускаючи його руки, вляглася поруч.
Так я їх і покинув.
Глава 27
На наступний день я прокинувся пізно. Вкінці-кінців, хіба я цього не заслужив? І хоча я прибув на роботу близько десяти годин, Вінса, Камілли чи Анджело-ніякого-відношення там не опинилось; мабуть, всі вони подзвонили і сказали, що смертельно хворі. Але через годину сорок п"ять хвилин з"явився Вінс Масуока. Він був зеленого кольору і виглядав доволі старим.
— Вінс! — радісно вигукнув я, а він відсахнувся і обперся спиною об стіну, закривши очі. — Я хочу подякувати тобі за епічну вечірку.
— Дякуй, але тільки по-тихше.
— Велике спасибі. — прошепотів я.
— На здоров"я. — прошепотів він мені і потягнувся у свій закуток.
День видався незвично тихим, під чим я маю на увазі, що не виникло нових справ, а у криміналістичній лабораторії панувало мовчання, немов у склепі, і лише час від часу по приміщенню бродила блідо-зелена страждаюча примара. Роботи, на щастя, було дійсно мало. До п"ятої години я не тільки закінчив возитися з документами, але і встиг привести в повний порядок олівці. В час ланча зателефонувала Рита і запросила мене на вечерю. Думаю, їй хотілося переконатися, що мене не викрала якась стриптизерка, і я погодився заглянути до неї після роботи. Від Деб ніяких звісток не було, але, по правді кажучи, я не дуже й хотів їх. Я не сумнівався, що сестра була разом з Чатскі в його пентхаусі, але я все таки злегка тривожився, адже доктор Данко знав, де їх знайти, і він міг би спробувати повернутися до реалізації свого призупиненого проекту. Однак у нього залишилася іграшка у вигляді сержанта Доукса, яка зуміла б ощасливити його на кілька днів.
Проте, аби перестрахуватися, я подзвонив на мобільний Дебори, і вона відповіла на четвертий виклик.
— Що? — запитала вона.
— Ти не забула, що минулого разу доктор Данко легко проник у готель?
— Минулого разу тут не було
— Добре. Тримай очі відкритими.
— Не турбуйся. — відповіла вона, і я почув, як Чатскі щось промимрив примхливим тоном. — Мені треба йти, — миттєво відреагувала Дебора. — Подзвоню пізніше.
Вечірній час пік був у самому розпалі, коли я поїхав на південь до будинку Рити, і я почав наспівувати веселу пісеньку, коли червонопикий тип в пікапі, підрізавши мою машину, показав мені середній палець. І причиною цього було не тільки те, що я відчував свою приналежність до божевільного натовпу самогубців, іменованих водіями Маямі, але і те, що з мене звалився важкий тягар. Я їхав до Рити і знав, що на протилежному боці вулиці не побачу каштанового Taurus. Я міг повернутися назад до квартири без прилиплої до мене тіні. І, що навіть більш важливо, я міг вивести на прогулянку Темного Мандрівника, і ми з ним залишимося наодинці після такого довгоочікуваного періоду. Сержант Доукс зник, пішов з мого життя... і скоро, думаю, піде і зі свого.
Я відчував себе настільки легкодухим, коли їхав по Саут Діксі і повертав до будинку Рити. Я був вільним. Вільний як сам, так і вільним від зобов"язань, оскільки Кайлу і Деборі для відновлення сил був потрібен час. А що стосувалося доктора Данко, то я, мушу зізнатися, не заперечував би проти зустрічі з ним. Навіть зараз я був готовий пожертвувати деякими аспектами свого вельми напруженого світського життя заради того, щоб провести з ним кілька хвилюючих годин. Але я не сумнівався, що таємниче агентство у Вашингтоні, з яким мав справу Чатскі, пришле ще кого-небудь і не захоче, щоби я пхався до цієї людини з непроханими порадами. Виходячи із цієї обставини і з урахуванням того, що Доукс зник із загальної картини, я міг повернутися до плану А і допомогти Рейкеру піти на спокій. Хто б тепер не зайнявся доктором Данко, а це точно буде не душка Чарівно Вільний Декстер.
Я був таким щасливий, що поцілував Риту на порозі, хоча за нами ніхто і не стежив. А після вечері, коли Рита прибирала посуд, я вийшов на задній двір поваляти дурня з сусідськими дітлахами. Цього разу я побачив, що наш маленький секрет отримав подальшого розвитку. Коді і Астор додали до нього нові відтінки. Було дуже весело спостерігати, як вони потайки вистежували діточок. Мої маленькі хижаки навчалися ремеслу полювання.
Після півгодини вистежування і нападів із засідки стало ясно, що всі ми потрапили в оточення переважаючих сил інших хижаків, — а саме москітів, оскільки на нас накинулися мільярди голодних крихітних вампірів. Серйозно ослабшавши від втрати крові, ми на заплітаючих ногах дісталися до будинку, щоб сісти навколо столу і зіграти в «Шибеника».
— Мій хід перший, — оголосила Астор. — Моя черга залишилася ще з минулої гри.