Незабаром ми звернули на Медину, і Дебора поставила автомобіль на під"їзній алеї в хвості моєї машини. Вона вимкнула двигун, і ми сиділи мовчки, прислухаючись до потріскування охолоджуючого мотора.
— Лайно. — вимовила Дебра.
— Погоджуюсь.
— Що ж ми тепер будемо робити?
— Спати, — сказав я. — Я занадто втомлений, аби думати.
Вона стукнула кулаком по керму:
— Як я можу спати, Декстер? Знаючи, що Кайл... — вона ще раз вдарила по керму. — Лайно.
— Фургон неодмінно з"явиться, Деб. І ти це знаєш. База даних миттю виплюне для нас всі білі фургони з номерним знаком «Обираю життя», і після оповіщення всіх постів це всього лише питання часу.
— У Кайла немає часу.
— Людські істоти мають потребу у сні, Деб, — повчально промовив я. — І я теж.
Фургон термінової доставки, вискочив з-за рогу і завмер перед будинком Дебори. З кабіни вистрибнув водій і попрямував до дверей. В руках він тримав невелику коробку. Дебора ще раз вимовила: «Лайно», і вибралася з машини, щоб прийняти посилку.
Я закрив очі і трохи поседів, розмірковуючи, що часто робив, коли був втомленим, замість того, аби думати. Це виявилося марною тратою часу; мені в голову не прийшло жодної корисної думки, якщо, звичайно, не вважати думкою питання: «Куди я подів свої кросівки?». Оскільки моє знову здобуте почуття гумору продовжувало працювати на холостому ходу, питання здалося мені забавним і, крім того, я, на подив, раптом почув смішок Темного Мандрівника. «
Кур"єр побіг назад до фургону і покотив геть. Ледве я намірився позіхнути, потягнутися і визнати, що мої тонко налаштовані розумові сили перебували у повному розряді, до мене долетів звук, що нагадував одночасно як стогін, так і схожу на приступ блювоти відрижку. Я відкрив очі і побачив, як Дебора на хитких ногах йшла до будинку, а потім сіла на доріжці до передніх дверей. Я вибрався з машини і поспішив до неї.
— Деб?! — вигукнув я. — Що таке?
Вона впустила посилку і закрила обличчя долонями, зробивши ще кілька ні на що не схожих звуків. Я примостився поруч з нею і підняв коробку, яка могла вмістити хіба що наручний годинник. Я відкрив її. Всередині був мішечок на застібці. А всередині нього був людський палець.
Палець з великим, блискучим перснем.
Глава 16
Аби заспокоїти Дебру довелося зробити набагато більше, аніж поплескати по плечу і сказати: «Ну-ну, Деб, буде, буде». Взагалі-то, мені довелося майже насильно влити в неї здоровенний стакан м"ятного шнапсу. Я знав, що їй треба була якась хімічна допомога, аби вона змогла заспокоїтись і заснути, — якщо це взагалі було можливим, — але в її аптечці не знайшлося нічого сильнішого, крім «Тайленола», а спиртного вона не вживала.
Зрештою я знайшов під кухонною раковиною пляшку шнапсу і, переконавшись, що це не була рідина для прочистки труб, змусив сестру випити цілу склянку. Зі смаку цієї штуковини, можна було б і припустити, що все таки це й була рідина для усунення засмічень. Дебра здригнулась усім тілом і ледь не захлинулась, але таки випила все; це мало зміцнити її втомлені кістки і прочистити онімілий мозок.
Коли вона важко опустилася на стілець, я зібрав у паперовий пакет з продовольчого магазину дещо з її одягу і залишив пакет біля вхідних дверей. Дебора подивилася на нього, потім на мене.