— Чатскі. — сказала Дебора.
— Так, Чатскі. Він подзвонив мені і запропонував провести сканування сітківки, щоб встановити особу пацієнта, порівнявши результати з якоюсь базою у Вірджинії, — Шпільман підняв брови і підібгнув губи. — Коротше. Вчора я отримав факс із повною ідентифікацією жертви. Я вам покажу його. — він підвівся і зник у коридорі. Коли лікар повернувся, в його руках був аркуш паперу. — Ось він. Мануель Борхес. Уродженець Ель-Сальвадору. Займається імпортом, — він поклав аркуш на стіл перед Деборою. — Я знаю, що це небагато, але, повірте, це все. Стан, у якому він перебуває... — він знизав плечима. — Я не думав, що ми навіть це зуміємо з"ясувати.
Невеликий динамік під стелею невиразно пробурмотів щось, що віддалено нагадувало уривок із телевізійного серіалу «Швидка допомога». Шпільман схилив голову набік і, помітно спохмурнівши, промовив:
— Мушу бігти. Сподіваюся, ви його зловите.
Він з такою поспішністю вискочив із дверей і пішов по коридору, що аркуш, який залишився на столі, затріпотів.
Я глянув на Дебору. Судячи з її вигляду, той факт, що ми дізналися ім"я та прізвище жертви, не дуже надихнув її.
— Що ж, — вимовив я. — Я розумію, що це не дуже багато.
Вона похитала головою
— Якби це було «не дуже багато», то це був би грандіозний успіх. Це ж просто — нічого. — вона глянула на факс, ще раз прочитала його і додала: — Ель-Сальвадор. Пов"язаний з якоюсь організацією «Фланець».
— Ці були на нашому боці, — сказав я. Вона підняла на мене очі. — Та зграя, яку підтримували США. Я виловив інформацію в інтернеті.
— Приголомшливо. Виходить, ми дізналися те, що нам вже було відомо.
Вона піднялася і рушила до дверей — не так жваво, як лікар Шпільман, але теж досить швидко, тож мені довелося поквапитись. А наздогнав я її лише у дверях на автостоянку.
Дебора вела машину швидко і в тиші, зціпивши зуби. Ми доїхали до будиночка на Пн-Зх. Четвертій Стріт, де і почалася ця історія. Жовта стрічка зникла, але Дебора припаркувала автомобіль у найкращому поліцейському стилі: там, де заманулося, і ми вийшли. Я рушив слідом за Деб по стежці до будинку, що був біля того, де ми знайшли людиноподібну підпірку для дверей. Дебора мовчки натиснула кнопку дзвінка, і через кілька миттєвостей двері відчинилися. З"явився середніх років чоловік в окулярах з тонкою золотою оправою і в селянській сорочці гуайавера17. Чоловік кинув на нас запитальний погляд.
— Нам треба поговорити з Аріель Мединою. — вимовила Дебора, пред"являючи свій значок.
— Мама зараз відпочиває.
— Це терміново.
Чоловік подивився на неї, потім на мене і сказав:
— Хвилиночку.
Він зачинив двері. Дебора дивилася в дверну панель, а я спостерігав, як грають її жовна. Через пару хвилин двері знову відчинилися.
— Заходьте. — запросив нас чолов"яга.