— У вівторок вранці, — повторила Дебора. — Майже два дні. Як ти вважаєш, з чого він почне, Декс? Першим ділом відріже ногу? Або руку? Може він відрізати їх одночасно?
— Ні. Щось одне за раз.
Вона важко на мене подивилася.
— Ну, весь сенс же саме в цьому, чи не так?
— Не для мене. Все це для мене не має жодного сенсу.
— Дебора, ампутація ноги або руки — зовсім не те, чого прагне цей хлопець. Такими діями він просто йде до своєї мети.
— Чорт забирай!, Декстер, висловлюйся по-людськи!
— Він прагне повністю знищити своїх жертв. Зламати їх зсередини і зовні, зламати так, щоб не було можливості полагодити. Він перетворює їх на музичний пуфик, якому не залишається нічого, крім нескінченного, безмежного жаху. Відрізання кінцівок і губ — всього лише спосіб, яким він... Що?
— О Господи, Декстер... — промовила Дебора. На її обличчі з"явився вираз, якого я не бачив зі смерті мами.
Вона відвернулася, і її плечі затряслися. Мене це дещо стривожило. В сенсі, я ж то не відчував емоцій, а Деб частенько з цим стикалась. Проте вона не була з тих людей, які показували свої почуття, хіба що якщо це не було роздратування. Зараз же сестра видавала підозріле сопіння, і я здогадався, що мені слід погладити її по плечу і сказати: «Ну, буде, буде...», чи щось інше, настільки ж змістовне і людяне. Однак я не зміг себе змусити до цього. Це була Деб, моя сестра. Вона ж буде знати, що я постійно вдаю, і...
І що? Відрізати собі руки і ноги? Найгірше, що вона могла зробити, це наказати мені полишити це, а самій знову стати сержантом Похмурим. Навіть це було б істотним поліпшенням у порівнянні з її теперішнім образом в"янучої лілії. У будь-якому випадку настав момент, який вимагав якихось людських реакцій, і, оскільки я після довгого і глибокого вивчення знав, як мала вчинити людина, я так і вчинив. Я легенько поплескав її по плечу і промовив:
— Ну-ну, Деб, буде, буде.
Це прозвучало навіть по-дурнішому, ніж я боявся, але вона притулилася до мене і схлипнула, тож, напевно, я все ж таки вчинив вірно.
— Невже можна полюбити когось за один тиждень? — запитала вона.
— Я не знаю, я взагалі на таке не здатний.
— Я не переживу цього, Декстер. Якщо Кайла уб"ють або він перетвориться на... Боже, я не знаю, що зроблю. — і тут вона повалилася на мене і розплакалась.
— Ну-ну, Деб, буде, буде.
Дебра голосно засопіла і висякалася в лежачий на столі паперовий рушник.
— Я б хотіла, аби ти перестав це казати.
— Пробач мені. Я не знаю, що я міг би ще сказати.