— Добре. — сказав він.
Вони знову почали витріщатися один на одного, поклавши на мене обов"язок спостерігача за летальними пивними фургонами. Все ж, було приємно бачити, що все вляглося і відновилася вселенська гармонія, тож переконавшись в думці, що любов завжди перемагає, ми могли знову зайнятися пошуками жахливого монстра тижня. Ми котили крізь залишки грози по швидкісному шосе з почуттям глибокого задоволення. Коли ми звернули на дорогу, яка привела нас до серії кривих вуличок, із хмар почало пробиватися сонце. З усіх цих вуличок відкривався приголомшливий вид на гігантську купу відходів, відому як Сміттєва Гора.
Будинок, який ми шукали, знаходився в центрі того, що могло би бути останнім рядом будинків напередодні краху ери цивілізації і воцаріння ери покидьків. Будинок стояв на самому вигині вулиці, тож нам довелося двічі повз нього проїхати і переконатися в тому, що ми шукаємо саме його. Це була скромна будівля блідо-жовтого кольору з білою окантовкою і відмінно скошеною галявиною перед фасадом. На стоянці поруч із будинком, так само як і на під"їзній алеї, машин не було, а плакат із написом «Продається» був заклеєним іншим, на якому яскраво-червоними буквами було накреслено «Продано».
— Може, він ще не в"їхав. — висловилась Дебора.
— Він повинен десь жити, — заперечив Чатскі, і з його логікою сперечатися було важко. — Зупинись. У тебе знайдеться блокнот?
Дебора припаркувала машину і нахмурилась.
— Під сидінням. Але він мені потрібен для роботи.
— Я його не вкраду, — пообіцяв Кайл і, порившись під сидінням, витягнув металеву дощечку з затискачем. Під затискачем знаходилась пачка з різними офіційними бланками. — Ідеально. Дай-но ручку.
— Що ти збираєшся робити? — запитала вона, простягаючи дешеву кулькову білу ручку з синім наконечником.
— Ніхто ніколи не зупиняє хлопця із такими прибамбасами. — з усмішкою сказав Чатскі.
І перш ніж ми встигли що-небудь сказати, він вийшов із автомобіля і попрямував по короткій під"їзній алеї із упевненим виглядом і швидкістю бюрократа, цілком відданого своїй справі з дев"ятої ранку до п"ятої вечора. На півдорозі він зупинився, заглянув у порожні бланки, перевернув декілька сторінок, щось прочитав, подивився на будинок і похитав головою.
— Схоже, він гарний у таких справах. — зауважив я Дебрі.
— Краще би йому бути до біса гарним в цьому. — відповіла Дебора. Вона вкусила інший ніготь і я почав турбуватися, чи не залишиться вона скоро без своїх запасів.
Чатскі продовжив свій шлях, звіряючись із документами, судячи з усього, навіть не підозрюючи, що став причиною можливого дефіциту нігтів у залишеній ним машині. Кайл виглядав природно і здавався дуже спокійним. Складалося враження, що він володів великим досвідом або в крутійстві, або в шахрайстві, вибирайте самі, яке з цих слів краще відповідає уявленню щодо офіційно санкціонованого правопорушення. Адже в нього була Деб, яка майже з"їла свої нігті і вже починала таранити пивні фури. Може, він був поганим впливом на мою сестру, хоча завжди було приємно знати, що у неї тепер з"явилася вона ціль для докорів і вельми болісних стусанів кулаком. Я завжди був готовий поступитися на деякий час правом носити на тілі синці та забої.
Чатскі трохи постояв перед дверима і зробив якийсь запис. А потім він, — не зрозуміло яким чином, бо я не помітив, як він це зробив, — відкрив замок і прослизнув у будинок. А двері за ним зачинилися.
— От лайно, — прошипіла Дебра. — Взлом і незаконне вторгнення в чужу власність. Скоро він змусить мене до нападу на літак.
— Я завжди мріяв побачити Гавану.
— Дві хвилини, — коротко і жорстко кинула вона. — Потім я кличу підмогу і йду слідом за ним.
Судячи з того, як її рука сіпнулася до рації, пройшли одна хвилина, і п"ятдесят дев"ять секунд. Але в цю мить двері відчинилися, і з них вийшов Кайл. Він ненадовго затримався, щоб зробити черговий запис, і повернувся в машину.
— Все, — оголосив він, сідаючи на переднє місце. — Їдемо додому.