— Кожен день в цей час. — сказав я.
— Погано. До початку дощу треба щось зробити. Твій хід, Декстер.
— Мій? — вимовив я, перервавши свої роздуми про медичного дисидента. Я погодився, щоб сюди приїхати, але про якісь реальні дії ми не домовлялися. У машині сиділо два загартованих у боях воїна, тож нащо піддавати небезпеці делікатного Декстера? Який сенс?
— Ти, — сказав Кайл, — Мені треба залишитися і подивитися, що станеться. Якщо це він, я з ним розберуся. Що ж до Деббі... — Чатскі посміхнувся їй, незважаючи на те, що вона насуплено на нього дивилася. — то вона дуже схожа на копа. Ходить як коп, дивиться як коп і може спробувати виписати йому штрафну квитанцію. Доктор вирахує її з відстані в милю. Тож, підеш ти, Декс.
— І піду нащо? — запитав я, і не буду приховувати, що досі відчував праведне обурення.
— Просто пройди разок повз будинок, по cul-de-sac14 і назад. Тримайте очі і вуха відкритими, але постарайтеся при цьому не бути занадто помітним.
— Я не знаю, як бути помітним. — буркнув я.
— Чудово. У такому випадку це для тебе раз плюнути.
Було ясно, що ні логіка, ні моє цілком виправдане роздратування позитивних результатів не принесли б, тож я відкрив дверцята, вийшов sз машини, проте від прощального пострілу все ж не відмовився. Схилившись до вікна Деб, я сказав:
— Сподіваюся, що залишуся в живих і буду мати можливість про це пошкодувати. — і ледве я встиг це вимовити, як поруч прогримів послужливий гуркіт грому.
Я попрямував у бік будинку. Під ногами шаруділо листя, на тротуарі валялася пара картонних упаковок від соку, що колись мали послужити ланчем для дітлахів. На галявину вискочила кішка і почала лизати лапи, поглядаючи на мене з безпечної відстані.
У будинку, поряд з яким стояло кілька машин, змінилася музика і хтось прокричав: «Ууу!». Мені було приємно усвідомлювати, що хтось прекрасно проводив час, коли я рухався назустріч смертельній небезпеці.
Я повернув наліво і почав описувати криву навколо cul-de-sac. Я глянув на будинок зі стоячим перед ним фургоном, і моя душа наповнилась гордістю через те, як непомітно я виконував своє завдання. Газон був недоглянутим, а на в"їзній алеї валялося кілька промоклих газет. В моєму полі зору не було частин пошматованого тіла, і ніхто не вискочив із дверей з метою прикінчити мене. Але коли я проходив повз будинок, то почув, як телевізор голосно шпарив по-іспанськи. Йшла якась телевізійна гра. Чоловічий голос перекрив істеричні крики ведучого, пролунав дзвін посуду. Сильний порив вітру приніс із собою не тільки перші великі краплі дощу, але і запах аміаку, який йшов із дому.
Я продовжував шлях повз будинок по напрямку до автомобіля. З неба впало кілька великих крапель, і знову прогримів грім. Однак злива затримувалась. Я забрався в машину.
— Нічого жахливо зловіщого, — доповів я. — Траву на газоні треба було б підстригти, а з будинку тхне аміаком. Звідти ж доносяться голоси. Або він розмовляє сам із собою, або там народу більше, ніж одна персона.
— Аміак. — сказав Чатскі.
— Так, думаю воно. Напевно просто чистячі засоби.
Кайл похитав головою.
— Хімчистки не використовують аміак, запах занадто сильний. Але я знаю, хто може це використовувати.
— Хто? — запитала Дебра з вимогою.