Ми затрималися біля сходів і Деб подивилася на ідентифікаційний значок копа, і промовила:
— Коронел, ця дама — свідок?
— Так, — не підводячи очей, відповів поліцейський. — Це місіс Медіна. Вона повідомила в поліцію.
Літня жінка нахилилася і її знудило.
Деб насупилась.
— А що з псом? — спитала вона патрульного.
Коронел видав якийсь гавкаючий звук — щось середнє між сміхом і відрижкою, але він так і не відповів, і не подивився на нас.
Я думаю, що для Дебри цього було вже достатньо, і я не міг її винити.
— Що на біса тут відбувається? — гаркнула вона.
Коронел нарешті підняв голову і подивився на нас. На його обличчі не було жодного виразу.
— Самі подивіться. — сказав він, і знову відвернувся.
Дебора хотіла було щось сказати, але передумала. Замість цього вона поглянула на мене і знизала плечима.
— Що ж, ми дійсно подивимось. — промовив я, сподіваючись, що нічим не видав своєї нетерплячки.
По-правді, мені дуже хотілося подивитися на те, що викликало у загартованих копів Маямі таку незвичайну реакцію. Сержант Доукс міг перешкодити мені робити свої справи самостійно, але він не міг позбавити мене можливості насолоджуватися творчістю інших. Зрештою, це була моя робота, а хіба ми не маємо насолоджуватися своєю роботою?
Дебра ж, навпаки, продемонструвала невластиву для неї нерішучість. Вона обернулася і подивилася на машину, в якій все ще сидів коп, сховавши обличчя в долонях. Потім Деб перевела погляд на Коронела і літню жінку, опісля на вхідні двері маленького будинку. Вона набрала повні груди повітря, важко видихнула і промовила:
— Добре. Підемо поглянемо. — але Деб не зрушила з місця, і я, прослизнувши повз неї, поштовхом відчинив двері.
У головній кімнаті будинку панував морок — жалюзі були опущеними, а штори запнутими. Там стояло лише одне крісло, яке, судячи з його вигляду, було придбано у якогось лахмітника. На кріслі був чохол — такий брудний, що зрозуміти його первісний колір було неможливо. Крісло знаходилося перед складеним фанерним столом із стоячим на ньому маленьким телевізором. Більше в кімнаті нічого не було. З-під дверей на протилежній від входу стіні пробивалася смужка світла і доносилося виття собаки, тож я попрямував в глибину будинку.
Тварини мене не люблять, і це доводить, що вони набагато розумніші, ніж ми думаємо. Вони, схоже, відчувають,
— Хороша собачка!..
Судячи з виття, мені судилося зустрітися не із хорошою собачкою, а з собацюрою, мозок якого зрушився під впливом сказу. Але я завжди намагався робити хорошу міну при поганій грі, будь це навіть рандеву з одним із наших чотириногих друзів. Тож я наблизився до дверей, зобразивши на обличчі нескінченну доброту і безмежну любов до всього тваринного світу. Швидше за все, за дверима знаходилась кухня.