Ну. Пиво творить справжні чудеса, чи не так?
Глава 6
Я прокинувся з головним болем, почуттям нескінченної провини і з повною втратою орієнтації. Моя щока спочивала на рожевому простирадлі. Мої простирадла, — ті простирадла, на яких я прокидаюсь кожного ранку в своєму невеликому ліжечку, — не були рожевими і пахли вони не так. Матрац здавався занадто просторим, як для
— Доброго ранку, красунчику. — сказав голос десь над моїми ступнями.
Я підняв голову і побачив Риту, яка стояла біля ліжка і дивилася на мене зверху із мініатюрною щасливою посмішкою.
— Ойх. — сказав я голосом, який скоріше нагадував квакання жаби, і навіть цього було достатньо, аби моя голова заболіла ще більше.
Проте, схоже, цей вид болю був якимось привабливим, оскільки посмішка Рити стала ширшою.
— Так я і думала, — сказала вона. — Я принесу тобі аспірин, — вона нахилилася і потерла мою ногу. — М-м-м. — вимовила вона, а потім випрямилась і пішла до ванної кімнати.
Я сів. Це була стратегічна помилка, оскільки удари молотка по голові стали ще сильнішими. Я закрив очі, глибоко вдихнув і став чекати на аспірин.
До нормального життя треба ще звикнути.
* * *
Хоча як недивно, насправді звикати не довелось. Я дізнався, що якщо обмежитися однією-двома бляшанками пива, то я розслабляюся настільки, що здатен злитися з подушкою на дивані. Тому кілька вечорів поспіль я із сержантом Доуксом в дзеркалі заднього виду зупинявся після роботи біля будинку Рити, грав з Коді та Астор, і сидів поруч з Ритою на диванчику, коли дітлахи відправлялися спати. Близько десяти я прямував до дверей. Рита, як мені здавалося, чекала прощального поцілунку, і я, як правило, цілував її, стоячи у відкритих дверях, де мене міг бачити Доукс. Я застосовував всі ті техніки, які назбирав з фільмів, а Рита відповідала на них з радістю.
Я обожнюю рутину, а до цього нового порядку я звик настільки сильно, що сам майже почав у все це вірити. Нове життя було таким нудним, що моя справжня сутність пішла спати. Десь, із самого далекого і темного куточка Декстерландії, до мене почав долинати легкий і м"який храп Темного Мандрівника, що, звісно, лякало, і змушувало мене відчувати себе самотнім вперше за своє життя. Проте я притримувався курсу, розіграючи невеличкий спектакль моїх візитів до Рити, і споглядаючи наскільки далеко я міг отак зайти, знаючи, що Доукс стежив за мною, і я сподівався, що він починав втомлюватись. Я приносив квіти, цукерки, піцу. Я цілував Риту все більш і більш химерними способами, стоячи в дверях так, аби Доукс якнайкраще міг спостерігати мої успіхи. Я розумів, що з боку все це було вельми потішно, але іншої зброї я не мав.
Кілька днів Доукс залишався зі мною. Його появи були несподіваними, що робило сержанта ще більше загрозливим для мене. Я ніколи не знав коли чи де він міг з"явитися, а через це я думав, що він був зі мною повсюди. Якщо я заходив у зелену лавку, Доукс чекав мене там із броколі. Якщо я проїжджав на велосипеді по Олд Катлер Роуд, я обов"язково десь примічав припаркований під банановим деревом каштановий Ford Taurus. День навіть міг проходити без того, аби я його десь бачив, але якимось чином я відчував, як він кружляє поруч і дивиться на мене. І я не наважувався сподіватися, що він здасться: якщо я не бачив його — він чи десь гарно ховався, або вичікував гарного моменту, щоб несподівано виринути переді мною.
Я був вимушеним стати Денним Декстером на постійній основі, бути актором в своєму фільмі, знаючи, що справжній світ — отам, прямо за екраном, але й недосяжний, як і місяць. Рейкер не давав мені спокою, як і нічне сяйво. Думка про те, що він що він продовжує снувати по життю в своїх безглуздих чоботях, здавалося майже нестерпною.
Звичайно я знав, що навіть Доукс не зміг би стежити за мною вічно. Він отримував гарну зарплатню від мешканців Маямі задля виконання своєї роботи, і хоч іноді, але він мав її виконувати. Проте і Доукс розумів, що вал приливної хвилі обрушується на мене все сильніше й сильніше, і якщо він буде переслідувати мене достатньо довго, то маска спаде, — має спасти, — коли нашіптування із заднього сидіння почнуть бути нестерпними.
Отож, таким чином ми і балансували на лезі ножа, який, як не сумно, залишався лише метаморфозою. Рано чи пізно, я буду вимушеним стати самим собою. Проте, до тих пір я просто буду до біса часто бачитися із Ритою. Вона, звісно, не могла освітити шлях Темному Мандрівнику, але я все ще потребував свого утаємниченого прикриття. Допоки я не позбудуся Доукса, Рита залишиться моїм плащем, моїми ретузами і моєю поясною сумкою — себто, майже всім моїх вбранням.
Що ж, дуже добре: буду сидіти на дивані, бляшанка буде у мене в руках, буду дивитися серіал «Лишитися в живих» і гадати про різноманітні варіації тієї гри, яка ніколи не опиниться на телевізійних екранах. Хоча, якщо ви додасте ім"я Декстера до числа потерпівших корабельну аварію та інтерпретуєте назву буквально...
Все було не так вже й гидко, похмуро і безрадісно. Декілька разів на тиждень я приходив пограти в дурня з Коді й Астор та з іншими неприборканими істотами, які жили неподалік, і це приводило нас до того, з чого все і почалося: до Декстера без вітру, Декстера, що був не здатним плисти по своєму нормальному життю, натомість був приякореним до гелготання дітей і до бляшанок з-під равіолі. А вечорами, коли йшов дощ, ми лишалися у Рити в будинку, сиділи за обіднім столом, тим часом як Рита займалася пранням, мила посуд і наводила інший подібний блиск у своєму маленькому гніздечку.
Існує не так багато домашніх ігор, в які можна грати з парою дітлахів настільки ніжного віку та із злегка підірваною психікою, як Коді і Астор; більшість настільних ігор їх не цікавило або ж вони не могли зрозуміти правил, а карткові ігри вимагали такої простосердечності і примітивізму, яких навіть я був не в силах переконливо зімітувати. Але зрештою нашим хітом став «Шибеник» — гра освітня, креативна та ще й тхне вбивством, що радувало всіх, навіть Риту.