Якщо б ви могли запитати мене — такого, яким я був в епоху до появи Доукса, — чи були «Шибеник» і пиво «Міллер Лайт» моїми ідеалами, я був би змушений визнати, що Декстер занадто похмурий для подібного проведення часу. Але в міру того як дні громадилися один на інший, а я все глибше скочувався в реальність свого вигаданого образу, я повинен був поставити собі питання: чи не занадто мені подобається спосіб життя містера Декстера Домовласника?
І все ж, мене якимось чином втішало бачити хижацький хист Коді й Астор, що проявлявся навіть у такій безневинній річчі, як гра «Шибеник». Ентузіазм, з яким вони відправляли на шибеницю маленькі фігурки, дозволяв мені відчувати те, що ми належимо до одного виду. Коли вони радісно умертвляли свої безіменні жертви, я відчував спорідненість наших душ.
Астор швидко навчилася малювати шибеницю та лінії для літер. Вона, звісно, була більш балакучою, ніж інші:
— Сім букв, — казала вона в такі моменти, після чого закушувала свою верхню губу і додавала: — Чекайте. Шість.
Коли ми з Коді не вгадували, вона домальовувала і вигукувала:
— РУКА! Ха!
Коді витріщався на неї без будь-якого виразу на обличчі, потім він нахилявся, аби подивитися на фігурку, що висіла в петлі. Коли наставала його черга і ми не вгадували, він казав своїм м"яким голосом:
— Нога. — хлопчик переводив погляд догори, на нас, і дивився з таким виглядом, який у людей, більш схильних демонструвати свої емоції, можна було б назвати тріумфальним. А коли лінія тире під малюнком повністю перетворювалася на слово, вони обидва з величезним задоволенням дивилися на чоловічка, що бовтався у петлі. А Коді навіть раз чи два викрикував «Мрець», перш ніж Астор, підстрибнувши на стільці, заявляла: «Ще раз, Декстер! Мій хід!».
Все так ідеалістично. Наша ідеальна невеличка родина складалася із Рити, дітей і Монстра — тобто, чотирьох. Але скільки б чоловічків ми не піддавали екзекуції, це не могло вгамувати мою тривогу у зв"язку з тим, що час швидко збігав у невидиму оком стічну канаву і тим, що скоро я перетворюся на сивочолого старця, — слабкого навіть для того, аби підняти ніж для нарізки м"яса; старця, який буде йти крізь жахливо ординарні дні, а по моїх слідах буде тягнутися старезний сержант Доукс і відчуття втрачених можливостей.
До тих пір поки я зможу придумати якийсь вихід, мені доведеться бовтатися в петлі, як фігурки накреслені Астор і Коді. Депресивна перспектива, і я маю зізнатися, що я майже втратив надію, чого не сталося б, якби я тримав у пам"яті одну дуже важливу річ.
Це Маямі.
Глава 7
Що й сказати, це не могло продовжуватись. Мені варто було знати, що настільки ненормальний розвиток подій має поступитися місцем природному ходу речей. Адже я жив в місті, де понівечення, подібно до сонячного сяйва, ховалося за кожною хмарою. Через три тижні з мого першого тривожного зіткнення із сержантом Доуксом хмари нарешті розійшлись.
Насправді, це був лише шматочок удачі, — ні, не піаніно, що випало з вікна (на що я так сподівався!), але це все рівно була щаслива випадковість. У мене був ланч зі своєю сестрою Деборою. Перепрошую; я мав сказати СЕРЖАНТОМ Деборою. Як і її батько, Гаррі, Деб була копом. Завдяки щасливому завершенню недавнішніх подій її підвищили по службі, витрусили з костюма повії, який вона була вимушена носити, несучи службу в Поліції моралі, прогнали з тротуару і видали набір власних сержантських нашивок.
Це мало б зробити її щасливою. Все ж таки, це було тим, що вона думала, що хотіла — кінцем її перебування проституткою під прикриттям. Рано чи пізно будь-яку молоду і цілком привабливу жінку-офіцера Поліції моралі залучали до таємної операції по боротьбі з проституцією, а Дебора, треба зізнатися, була доволі-таки привабливою. Проте розкішна фігура і здоровий вигляд не принесли моїй сестрі користі. Вони лише вводили її в збентеження. Сестричка терпіти не могла одягати речі, які хоч трохи натякали на її фізичну чарівність, а перебування на вулиці у відвертих штанцях і короткому топіку без бретелей було для неї істинною мукою. Існувала загроза того, що зростаюча кількість зморшок так і закарбуються на її молодому обличчі.
Оскільки я був нелюдським монстром, я прагнув бути логічним і тому прийшов до висновку, що нове призначення покладе край її мучеництву в ролі Святої Діви Вічної Сварливості. Але на жаль, навіть трансферт у Відділ вбивств виявився не в змозі викликати на її обличчі усмішку. Свого часу Дебора вирішила, ніби серйозні співробітники правоохоронних органів повинні перекроїти свої фізіономії так, щоб стати схожими на здоровенних, злісних риб, і вона робила все, аби добитися в цій справі досконалості.
Ми прибули на ланч в новій машині, яку Дебра отримала в автомобільному парку Відділу вбивств, і це було ще одним проявом підвищення у званні, тому мало би додати трохи сонячного проміння в похмурий світ існування моєї сестрички. Але, схоже, цього не відбулося. Може, мені вже був час почати за неї тривожитися? Я продовжував стежити за сестрою, ковзнувши в одну із кабінок нашої улюбленої кубинської кафешки «Релампаго». Повідомивши диспетчеру своє місцезнаходження та прізвище, Дебора зайняла місце за столиком навпроти мене.
— Отже, сержанте Морський Окунь. — вимовив я, коли ми отримали меню.
— Думаєш, це смішно, Декстер?
— Так. Дуже смішно. І трохи сумно. Як і саме життя. Особливо твоє життя, Дебра.